Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
На початку лютого 1658 року до Переяслава прибув Хитрово. Туди ж приїхали лояльно налаштовані щодо Виговського старшини, митрополит Балабан з ієрархами, представники козацтва і міщанства. Дещо пізніше до них приєднався і Виговський зі своїми численними родичами. На попередній нараді з майбутніми учасниками ради Виговський сказав, що «москаль» не рахується з виборами гетьмана за давнім козацьким звичаєм і хоче нав’язати «нам свого бороданя». «Якщо ви тепер, — говорив гетьман, — піддастесь, то навіки втратите свої права і привілеї, тому вибирайте самі, своїми вільними голосами».
Рада у Переяславі відбулась приблизно у середині лютого 1658 року. Присутні одностайно обрали Виговського гетьманом, а Хитрово затвердив їх вибір. Після цього окольничий обнародував царські вимоги до гетьмана. Цар велів прийняти воєводу у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста. Вони мали відати справами «осадних людей», збирати подимне і податки з оренд на жалування Війську Запорозькому та утримання московських гарнізонів. Крім того, цар наказував вивести українські війська з Нового Вихова і Чаусіа у Білорусії, а також повернути власникам утікачів з Брянського, Корачевського, Путивльського та інших московських повітів.
Дізнавшись про раду, Пушкар страшенно розлютився. Маючи на руках царську грамоту про її проведення в Лубнах, він розцінив дії окольничого й Виговського як ігнорування Запорозької Січі та городової «черні» і через спеціального посланця звинуватив Хитрово у порушенні царської волі й зажадав повторної ради у Лубнах. Ведучи залаштункову гру, Хитрово подався до Лубен на зустріч із Пушкарем, під час якої запевнив того у царській милості та обдарував соболями.
Тонкими політичними ходами московський уряд нарешті протиставив одна одній дві основні сили України і спровокував їх в міжусобну боротьбу не на життя, а на смерть.
Гетьман Виговський, прагнучи придушити заколот, мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши до них своїх нових союзників — татар (40–тисячну орду на чолі з Карач–беєм). В облогу була взята Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня 1658 року бунтівників розбили. З їхнього боку полягло 15 тисяч вояків, серед них і Мартин Пушкар. Якова Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей у неволю. Виговський велів козакам відбити бранців. Запорожці втекли під захист московського війська, яке прибуло разом із воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові та Ніжині.
Воєводи злякалися й відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави.
Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна. На цей раз громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв.
Ситуація, що склалася в Україні, певного мірою була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка й розпалювала, й використовувала громадянську війну в Україні.
Виговський на гіркому досвіді переконався, що за найлояльнішого його ставлення до Московської держави царська політика несе згубу і йому особисто, і, головне, Україні. Гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина, яка добре розуміла антиукраїнську політику Москви. Це були найосвіченіші серед козацтва люди, які найкраще виявили себе в минулій боротьбі українського народу з поляками: генеральний суддя Богданович–Зарудний, генеральний осавул Ковалевський, генеральний писар Іван Груша, обозний Тиміш Носач, полковники — Григорій Лісницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Богун, Оникій Силич, Остап Гоголь, Михайло Зеленський, Михайло Ханенко, Станіслав Морозенко; брати Виговського — Данило, Костянтин і Федір, їхній дядько, овруцький полковник Василь та небіж Ілля Виговські.
Погляди цієї старшини поділяло й духовенство, яке чинило опір домаганням Москви скасувати давній звичай обирати нового митрополита для української церкви вільними голосами всіх архієреїв, а також спробам підкорити українську церкву Московському патріарху. Заможні міщани також стояли за незалежність України, оскільки вони вже почали відчувати наступ Москви на їхні права.
Проте частина старшини трималася Москви. Виговський виступив з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що привели його до повного розриву і війни з Москвою. «Ми, все військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом цією нашою невинною й чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої любов’ю ми держимося. Її провадив вічної пам’яті наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а згодом і з найяснішим королем Карлом Густавом, і всім ми завсігда дотримували, заховували їх непорушними і додержували вірність. Навіть і Польщі не дали ми ніколи причини нарушити пакти, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену кров’ю, могли зберегти, а після смерті передати потомкам нашим».
Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не справдив надій України, не виконав своїх обіцянок, не надавав допомоги проти ворогів, розпочав трактати з Польщею коштом України, наказав ставити в Києві фортецю, щоб держати народ в ярмі, нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана. «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю власного зброєю, без усякого приводу з нашого боку». Наприкінці в маніфесті зазначалося, що не на українців спадає відповідальність за нову війну, що вже розпалилася, й що вони «примушені підняти законну оборону та звернутися до сусідів із проханням про допомогу для своєї боротьби».
Оскільки Швеція на той час припинила війни й пізніше формально замирилася з Москвою і Польщею, Виговський зі старшиною та вище православне духовенство з Київським митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз із Польщею, яка, будучи ослаблена майже безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої. 16 вересня 1658 року в місті Гадячі укладено трактат про унію України з Польщею, за яким Україна на рівних правах входила до федерації Польщі та Литви як «Велике князівство Руське».
