Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
У Паволочі Виговський зібрав нове військо і розгромив десятитисячну орду, яка, обтяжена ясиром, поверталася з України до Криму. Внаслідок трьох битв (під Паволоччю, Чудновом та на Уманському шляху) козаки Виговського знищили понад вісім тисяч ординців і відбили весь ясир. З полоненими татарами і ногайцями Виговський послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Ця погроза викликала сподіваний ефект. Мурзи почали нарікати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснути на Іслам–Гірея Ш, після чого він був змушений ще раз змінити зовнішньополітичний курс. Гетьмана було відпущено і з почестями проведено до Паволочі. Тут же він разом із генеральним писарем, полковником І. Богуном та іншими заходився формувати нове військо для відсічі карателям, які після перемоги під Берестечком сунули в Наддніпрянську Україну. У цей складний і тяжкий час Виговський виявив себе енергійним, мужнім і досвідченим полководцем та організатором.
Іван Виговський відігравав активну роль у подальших подіях Хмельниччини: під час підписання Білоцерківського договору, у битві під Жванцем, під час україно–російських переговорів у Переяславі, у поході під Львів, у Дрожопільській битві, битві під Озерною.
Та смерть гетьмана Богдана, якого навіть вороги порівнювали з Одоакром, Спартаком і Скандербегом, стала надзвичайно тяжкою втратою для Української держави.
Після Чигиринської ради І. Виговський надіслав кримському ханові, польському і шведському королям повідомлення про своє обрання гетьманом з пропозицією дотримуватись добросусідських відносин.
Обрання Виговського гетьманом відбулося за складних і важких, суперечливих обставин, в умовах зіткнення різних протидіючих сил. Так, як тільки дійшла до Москви звістка про кончину Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати в Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацію, що склалася в Україні, виявити суперечності й підготувати ґрунт для конкретних засобів обмеження української державності. Тим більше, що царський уряд вже розпочав здійснювати кроки по нарощуванню своєї присутності в Україні. Московське командування силоміць виганяло українські козацькі загони з білоруських повітів (визволені у часи Хмельниччини білоруські землі були приєднані до Гетьманщини і на них зять гетьмана Богдана — наказний гетьман І. Нечай запровадив козацький устрій) та збирало податки з покозаченого населення, різало йому оселедці, поводилось, за словами І. Нечая, як «з ворогом». В ультимативній формі гетьману І. Виговському (якого офіційно йменували «писарем», а не гетьманом) наказувалось поставити перед шведським королем вимогу не претендувати на прикордонні російські землі під загрозою вступу у війну козаків проти нього.
Проте місія стольника Кікіна по дискредитації дій гетьманського уряду (зокрема, він звинувачував покійного гетьмана у невиплаті козакам жалування супроти волі царя та поширював думку, що введення російських військ убезпечить населення від старшинського свавілля) не мала великого успіху. Старшинський уряд опанував ситуацію.
Оскільки Чигиринська рада відбулася за зачиненими дверима, з обмеженою кількістю учасників, це викликало нарікання серед козаків. Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду. Через два місяці, на початку жовтня 1657 року, у Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду за участю генеральної, полкової й сотенної старшини, делегатів од рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії, Волощини.
Рада була дуже бурхлива. Виговський за старим козацьким звичаєм поклав булаву на стіл і заявив: «Не хочу бути у вас гетьманом: цар давні вільності у нас віднімає, і я в неволі бути не хочу». Його заяву проти Московії підтримали вінницький полковник Іван Богун, брацлавський — Михайло Зеленський і ще один, ім’я якого не відоме. Більшість учасників ради висловилися за те, щоб Виговський залишався гетьманом, і водночас заявили про готовність за давні вільності твердо стояти «всім разом». Збадьорений такою підтримкою, Виговський спробував відмежуватись від присяги 1654 року і заявив, що присягав Хмельницький, а не він. У разі підтримки цієї заяви Виговський дістав би право на ведення власної, судячи з усього, незалежної політики щодо Московської держави. Але проти цього рішуче виступив досить впливовий у старшинських колах полтавський полковник Мартин Пушкар, гостро заявивши, що присягало все Військо Запорозьке, а отже, й він.
Корсунська рада підтвердила гетьманство І. Виговського та вирішила низку дуже важливих справ. Узагалі, вона відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України. Так, з Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случчю і Горинню, на Корсунській раді було укладено перемир’я. Одночасно гетьман поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною, продовжуючи політику свого попередника щодо Кримського ханства. Разом з тим, на Корсунській раді 1657 року вперше виявилася різниця у політичній орієнтації української козацької старшини. Деякі полковники, наприклад Пушкар, рішуче виступали на підтримку московського протекторату в Україні. Й навіть полковники Тетеря, Гуляницький, Дорошенко, які згодом зайняли антицаристську позицію, на Корсунській раді висловилися за орієнтацію на Москву. Водночас вони відстоювали збереження автономії України в складі Московської держави.
Значна частина старшини, зокрема генеральної, а також полковники Зеленський, Богун та інші прямо й недвозначно доводили на раді, що царський уряд не додержується договору про вольності України, а тому необхідно подбати про забезпечення своїх прав за допомогою інших держав. За рішенням Корсунської ради до Москви було послано посольство у складі корсунського полкового осавула Юрія Міневського, його брата Василя, сотника Юхима Коробки
