Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Кронштадт взяли з неймовірними труднощами. Війська відмовлялися йти в атаку, тому довелося терміново мобілізовувати учасників партійного з’їзду, які вогнем у спину гнали червоноармійців у наступ. Зокрема Павло Дибенко кулеметним вогнем «підбадьорював» бійців 561-го полку.

Зверніть увагу, читачу, на оте «ми не знаємо». Це визнання, що НЕП був не лише кроком вимушеним, після того, як Ленін і компанія переконалися, що комунізм побудувати принципово неможливо, але й свідченням того, що Нова економічна політика не була спланованою й продуманою. Чудили за принципом: а спробуймо те і те – може, щось і вдасться. Водночас вони чудово усвідомлювали, що до цілковитої руїни призвела передусім не війна, а їхня дурість. Гадаєте, визнавши це, Ленін і його поплічники, навчені гірким досвідом, відступилися? Та ні! Мудрі люди вчаться на чужих помилках, розумні – на своїх, а дурні навіть і на власних не здатні вчитися: «Розкладка в селі, цей безпосередній комуністичний підхід до завдань будівництва в місті, заважала підйому продуктивних сил і виявилася основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми натрапили навесні 1921 року.

Ось чому треба було те, що, з погляду нашої лінії, нашої політики, не можна назвати нічим іншим, як найсильнішою поразкою і відступом» (там само). Ви розумієте? Навіть визнавши, що були неправі, вони НЕП ввели, але вважали його своєю поразкою. Вони мріяли згодом повернутися до того, що коїли протягом трьох попередніх років. Проте НЕП навіть у такому вигляді зробив свою справу. Якщо у 1921 році було зібрано (у межах кордонів СРСР – УСРР та інших «держав», які незалежними були лише на папері, тож включаємо і їх) 37,6 млн. тонн зерна, то уже 1925 року – 76,8 млн. тонн. Себто, більше, ніж перед Першою світовою війною. Мужики припинили бунтувати й взялися за справу – і за короткий період без колгоспів і комун нагодували всю країну ще й на експорт залишилося. Спочатку, як ми бачимо, під НЕПом розуміли лише послаблення в сільському господарстві. Але з’ясувалося, що без ринкових механізмів промисловість теж підняти не вдається. Пролетарій не дурніший за селянина – задурно працювати не буде. У 1921 році виплавка сталі, наприклад, сягнула показника 1721 року. Довелося вводити НЕП і у промисловості, надавши підприємствам та їхнім об’єднанням цілковиту економічну та фінансову самостійність.

У результаті за 5 років індекс промислового виробництва потроївся. Усе це комуністам, звісно не подобалося, бо виявилося, що народ гарнесенько обходиться без їхнього контролю та влади. Так недовго й до крамольних думок щодо необхідності скасувати «диктатуру пролетаріату», а більшовиків, починаючи з Леніна і закінчуючи партійним секретарем у якому-небудь селі Сучкіно Пермського краю, за численні злочини проти на- роду відправити рити якийсь канал. Та ради на те не було. Залишалося лише чекати світової революції, яка все не спалахувала. Але найбільше розчарування спіткало партійців з числа молодих пролетарів та бідних селян, які мали рівень освіти такий, що ледь могли підписатися. Багато хто зустрів НЕП з  ненавистю. Таких довелося теє… Ні, поки  що не розстрілювали. Поки що лише  виганяли з партії. А членство у партії було  єдиною надійною гарантією кар’єрного зростання.

За 6 років НЕПу селяни нагодували країну, а міста стали схожими на американські. Проте комуністам усе це було огидно. Вони не хотіли, щоб не було бідних. Вони прагнули, аби не було багатих…

До речі, ленінським мріям про  «відмирання грошей» теж настав гаплик. Більше того, «совєти» були змушені провести грошову реформу. З літа 1921 року підготували першу деномінацію, обмінявши старі грошові знаки на нові у співвідношенні 10 тисяч до одного, а трохи більше, ніж через рік ще одну – знову обмінявши гроші зразка 1922 року на грошові знаки 1923 року 100:1. Аби подолати тотальну недовіру до нових грошей, спричинену дурною політикою попередніх років, комісари були змушені ввести тверде золоте забезпечення. Нова тверда валюта – «червонець» прирівнювалася до старої царської золотої монети в 10 рублів. Від усього цього Леніну ставало погано. Саме на літо 1921 року, окрім старих проблем із психікою, припадають перші ознаки іншого важкого захворювання. Він навіть свідомість втрачав, але професори медицини, терміново і за великі гроші виписані з Німеччини, не могли поставити діагноз.

Одночасно з репресіями всередині партії більшовики починають загвинчувати гайки і в цілому. Ми більше знаємо про сталінські репресії 30-х років. Але й 20-і були не менш кривавими. Розстрілювали тисячами. Саджали у концтабори та висилали за кордон десятками тисяч. Про судовий процес над правими есерами ми вже згадували. Він відбувався з таким порушенням елементарних юридичних норм, що його зі скандалом покинули адвокати, яких більшовики змушені були допустити під тиском міжнародного соціалістичного руху. Дванадцять осіб було засуджено до страти, ще 22 отримали різні терміни ув’язнення, хоча їхню причетність до якихось конкретних злочинів, зокрема і до вбивств більшовицьких лідерів, доведено не було. А ось лише кілька прикладів. Справа Таганцева 1921 року. Заарештовано 833 особи. Розстріляно або вбито під час затримання – 96. Запроторено до концтаборів – 83. Звільнено (тобто визнано невинними) – 448. Доля решти (самі порахуйте, яке число складала та «решта») невідома. Серед розстріляних – видатний російський поет Микола Гумільов. У 1925 році ОГПУ сфабрикувало в Ленінграді справу за обвинуваченням групи випускників Олександрівського ліцею у створенні контрреволюційної монархічної організації. Як результат, 26 осіб – розстріляно, 54 – засуджено до різних термінів ув’язнення та заслання. Серед убитих – останній прем’єр-міністр Російської імперії, 75-річний князь М. Д. Голіцин, який мирно собі доживав віку, заробляючи охороною городів та ремонтом взуття. Репресії проти духовенства 1922-1923 років. Загалом було заарештовано 10 тисяч осіб, з них розстріляно – 2 тисячі. Кулю в потилицю пустили архімандриту Сергію (Шеїну), який був депутатом Державної думи у 1912-1917 роках; митрополиту Петроградському та Гдовському Веніаміну; професору Санкт-Петербурзького університету, історику права Ю. П. Новицькому. Станом на 1924 рік половина єпископів Російської православної церкви сиділи у тюрмах та концтаборах.  Один з наближених до Леніна партійців, член ЦК РКП(б) та голова усіх профспілок країни Михайло Павлович Томський (справжнє прізвище – Єфремов, освіта – 4 класи початкового міського училища) у квітні 1922 року висловився без жодного докору сумління і максимально цинічно: «У нас багато партій. Але на відміну від закордону,