Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Громадянська війна фактично закінчилася 25 жовтня 1922 року. Але ще до цього більшовики почали будувати свій новий світ, у якому мали б здійснитися рядки з революційної пісні «Кто был ничем, тот станет всем». Однак невдовзі виявилося, що пролетаріат та незаможне селянство до делікатної справи управління державою допущені не були. Диктатура в країні начебто й пролетаріату, але реальними диктаторами чомусь стали дворяни Ленін, Дзержинський, Коллонтай, Орджонікідзе, Луначарський, Куйбишев, Крестинський, Оппоков (Ломов), Ессен, Чичерін. Жодним боком до пролетарів не належали ні Троцький, ні Радек, ні Каменєв, ні Зинов’єв, ні Сталін, ні Невський. Слова знаменитої пісні «Кто был ничем, тот станет всем» здійснилися. Але здійснилися для кількох людей. Дрібний дворянин Дзержинський раптом почав жити, мов князь. Син робітника Сергій Миронович Кіров, призначений головним комуністом у Петрограді, виділив собі розкішну п’ятикімнатну квартиру в найпрестижнішому будинку «Трьох Бенуа». До «революції» тут жили винятково аристократи – князі, графи, барони. Народ? Народ опинився у становищі гіршому, ніж у часи клятого царизму. Тільки тепер замість жандармів його гнобили чекісти, пильно стежачи, аби він не бунтував проти влади.

Звісно, певні соціальні ліфти були, як без них. Але невдовзі з’ясувалося, що новітня чиновницько-партійна еліта перетворилася на особливу касту, а радянське суспільство чітко розділилося на кілька ієрархій. І потрапити до п’ятикімнатної квартири 99% людей могли лише у ролі покоївки або кухарки, які обслуговували новітню еліту. Серед широких верств населення досі ходить висловлювання Леніна про те, що «кожна кухарка може керувати державою». До цього ми ще повернемося. Зараз про продовження експерименту над народом, що його провадила нова «еліта» напівграмотних недоуків.

Побудова комунізму в окремо взятій країні, як уже говорилося, провалилася. Станом на 1921 рік, коли бойові дії уже велися на далеких околицях колишньої імперії, перед більшовиками постало старе запитання: що робити? Країна в руїнах. Заводи стоять. Пролетаріат задарма працювати не хоче. Ставка на комуни та комітети селянської бідноти не спрацювала. І ті, й інші виявилися неспроможними врятувати країну від голоду. Комбіди (комнезами) виявилися осередками п’яниць і нероб, які грабували власних односельчан. Уже 1920 року стало зрозуміло, що подальший курс на комунізм приведе більшовицьку верхівку до мотузок на зубцях Кремля. Країна поділилася на більшість, яка чинила шалений спротив більшовикам, і меншість, що спиралася на багнети Червоної Армії. Комуністів і комсомольців поза Москвою та Пітером різали цілими отарами. Апогеєм цієї, більш небезпечної для більшовиків боротьби, ніж Денікін, Колчак, Петлюра та Пілсудський, стали селянські бунти, найбільший з яких – повстання на Тамбовщині. Навіть Троцький закликав скасувати продрозкладки й розробити нову стратегію. Проте Ленін уперся. Він вимагав розстрілів і розстрілів. Він чомусь був упевнений (а, може, робив вигляд, буцімто не розуміє реалій), що колосальний спротив новій владі чинять винятково куркулі, «буржуї» та «реакційні попи». У Тамбові, Воронежі, Пензі, Саратові, Нижньому Новгороді, Вологді палало, а Ленін з маніакальною упертістю будував плани подальшої комунізації та скасування грошей. Але тут впала остання крапля, яка переповнила чашу, й навіть Ленін нарешті переконався, що він грається з вогнем – повстання матросів та солдатів Кронштадського гарнізону 1 березня 1921 року під гаслом «За Ради без комуністів!» Вимоги повсталих були радикальні: звільнення з в’язниць усіх представників соціалістичних партій, проведення перевиборів Рад з виключенням з них усіх комуністів, надання свободи слова, зборів і союзів, свободи торгівлі, дозволу селянам вільно користуватися своєю землею і розпоряджатися продуктами свого господарства.

Постала загроза того, що збунтується й уся армія. Кронштадське повстання величезними зусиллями придушили й то лише тому, що повсталі не пішли в наступ. Та ще тому, що частину з них розагітували, пообіцявши реформи. У самому розпалі повстання, 8 березня 1921 року терміново зібрався Х-й з’їзд РКП(б), на якому продрозкладку замінили продподатком, який був приблизно удвічі меншим за те, що зазвичай забирали у селян. Головне – на цьому з’їзді Леніна та його прибічників було переможено. Було оголошено, що комунізм, який будувався, насправді був кроком вимушеним, бо в країні війна (хоча вона тривала), тому він не справжнім комунізмом був, а військовим комунізмом. І замість нього оголошено Нову економічну політику (НЕП).

Коли в СРСР будували культ особистості Леніна, ініціативу запровадження НЕПу приписали йому. Насправді вона належала Троцькому. Ще у лютому 1920 року він звернувся до Центрального комітету партії більшовиків з тезами «Основні питання продовольчої і земельної політики», де зокрема, пропонував: «Боротися проти таких тенденцій господарської деградації можливо наступними способами: 1. Замінивши вилучення надлишків відомим відсотко вим відрахуванням (свого роду прибутково-прогресивний натуральний по даток) з таким розрахунком, щоб більша оранка або краща обробка землі давали все ж вигоду; 2. Встановивши більше співвідношення між видачею селянам продуктів промисловості і кількістю зсипаного ними хліба не лише по волостях і селах, а й по селянських дворах» [52]. Троцький теж зірок з неба не хапав і був добрячим базікалом, але все ж мав потужний інстинкт самозбереження, притаманний усім євреям. Він бився, кричав і кусався, вимагаючи, випрошуючи, вимолюючи в однопартійців дати «задній хід» у побудові комунізму. І товариші теж почали потроху відчувати холодок намиленої мотузки на шиї. Якщо мужики одночасно піднімуться по всій країні – жодні китайці та латиші не врятують. Та вони вже підіймаються! Тому Ленін робить поворот оверштаг. Перехоплюючи ініціативу у колишнього нерозлийводи, він теж оголошує «послаблення». І називає його Новою економічною політикою.

Насправді то була чистої води капітуляція. І пролетарський «вождь» цього навіть не приховував. Поступово доводилося не лише продовольчий податок вводити, але й вільну торгівлю та ринкові засади в економіці. Якщо на тому таки Х-му з’їзді РКП(б) Ленін кістками лягав проти свободи торгівлі, заявляючи, що для більшовиків вона страшніша за Колчака та Денікіна разом узятих, то поступово його промови ставали іншими. Вже через два місяці Ленін заявив, що НЕП є тимчасовим відступом перед світовою революцією, яка має спалахнути найближчим часом. А на Всеросійському з’їзді політпросвіти 17 жовтня 1921 року, виступаючи з доповіддю «Нова економічна політика і завдання політпросвіти», вождь наголосив: «Нова економічна політика означає заміну розкладки податком, означає перехід до відновлення капіталізму значною мірою. Якою мірою – цього ми не знаємо. . Знищення розкладки означає для селян вільну торгівлю сільськогосподарськими надлишками, що не взяті податком, а податок бере лише невелику частку продуктів. Селяни становлять гігантську частину всього населення і всієї економіки, і тому на ґрунті цієї вільної торгівлі капіталізм не може не рости» [53].