Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, “дорогі гості”, не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, утекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що “бандітов ніґдє нє відно”, нема їх у Германівській Слобідці, в Матяшівці, у Черняхові — аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.
Москалі “переможно” котилися вперед. Та раптом на них наскакували — чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, “каґда ані атдихалі” від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося “русскому братіку” брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.
Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп’ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п’ятами “ат етаво праклятаво Тріполья”.
Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об’єднане українське військо. Жмеринка вже наша! Й отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією — і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. “Тільки там за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь” [195].
Вийшовши з-під удару червоних, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна “советскую власть”. А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала “народним комісаром”, 26 липня запопадливо доповідав Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: “Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято (…) после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3 — 4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого. (…) Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ (…) с призывом “в атаку на негодяев”. (…) К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты. (…) Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. — Ред.) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи — Белой Церкви…” [196].
Ось так “тікав” Зелений, що дорогою вщент розбив загін наркома з військових і морських справ Подвойського. І все ж Трипілля залишилось на поталу ворогові… “Восстание же крестьян Трипольского района подавлено, — тішився Скрипник. — Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь. Необходимо произвести взыскание продуктами с крестьян расходов, вызванных восстанием. Одновременно ведется работа по организации населения. Устраиваются митинги и сходы, организовываются комбеды. Во всех селах назначены коменданты и политкомы. Необходима присылка литературы в массовом количестве” [197].
Про які “комбєди” і літературу плів Скрипник, коли червоні знали, що на Київ йдуть дві могутні армії — лівим берегом денікінська і Правобережжям — об’єднана українська? Більшовики вже підбирали поли, щоб тікати у “матушку” Совдепію.
На УманьАндрій Якович Пустовий, начальник кінної розвідки отамана Зеленого. З оригіналу.
Похід Зелений почав з того, що у с. Горохуватці розбив московський гарнізон (1000 червоноармійців). І, не зупиняючись, пішов на Вінцентівку. Якраз тут переховувався Марко Шляховий. Він охоче приєднався — вже як козак-до повстанського війська.
Дивізія Яші Епштейна (Яковлева) йшла слідом. Ситуація вимальовувалася кепська: на п’яти наступає червона дивізія, а попереду залізниця, яку охороняють більшовицькі бронепотяги. Як непомітно і швидко перейти її з величезною валкою?!
Зелений вирішив перескочити колію в Карапишах. “Тут нас зустріли три бронепотяги, — розповідав Марко Шляховий, — два з боку Миронівки, а їден з боку Білої Церкви — і пересікли нам дорогу в той мент якраз, коли Зелений з піхотою перейшов залізницю і розташувався попід нею в лісі, куди й били весь час із гармат і кулеметів бронепотяги. Я ж залишився по цей бік чавунки. Тут було дві гармати і біля тисячі, а то й більше возів нашого обозу і сотня-дві козаків. Бій продовжувався біля двох годин. Моє становище було далеко гірше, ніж у Зеленого, бо, як передали ззаду, в с. Луб’янку уже прибула ворожа кіннота, а через чавунку нема ходу. Отут і прийшлося старшинам Зеленого скупчитись біля мене для поради” [198].
Становище врятував Самозванець, помічник Зеленого. П’ятим пострілом з гармати (а набоїв було вісім) він потрапив у паровик панцерника імені Юрія Коцюбинського, який надійшов з боку Миронівки, тяжко поранивши командира потяга “товариша Серденка”. “Другий броневик, зачепивши підбитого, потягнув його на станцію”, — оповідав Зелений [199]. А броньовик, що стріляв з боку Вільшаниці, теж сховався за насип — верст за дві від місця переправи.
Ситуація
