Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

рейд Полтавщиною та Чернігівщиною. Відомо, що 1 червня зеленівці билися під Борзною. Очевидно, болючих ударів завдали москалям, бо наприкінці травня Совнарком оголосив винагороду в 50000 рублів за голову Зеленого й таку саму суму за Євгена Ангела — живого чи мертвого.

І все ж “Трипільська республіка” впала. 11 — 15 травня Ржищів, Трипілля та навколишні села опинилися в руках ворога. “С Зеленым покончено”, —рапортували чужинці. Дивізія Зеленого справді десь зникла. В окрузі встановилася московська влада.

Черняхівське повстання

Кадр із фільму “Трипільська трагедія” (ВУФКУ, Ялта, 1926; реж. Олександр Анощенко-Анод, сценарист Григорій Епік, оператор Володимир Лемке, художник Р. Шарфенберг).

Дивізія зникла, бо її розпустив отаман. “Тоді ж, — розповідав Зелений, — була пущена чутка, ніби козаки нас, мене і Ангела, зарубали… З того часу я переховувався по житах та в лозах Дніпра. Правда, большовики скоро довідалися, що я живий, та й стали шукати. Багато разів мені приходилося втікати з-під самого носа їхніх облав, багато разів було так, що от-от, здається, вже піймають, але, як бачите, це їм не удалося…” [166].

Переховувалися й повстанці Зеленого… Все ж у Київському повіті пострілювали, особливо вночі. Так, хтось 2 червня накрив кулеметним вогнем кораблі Дніпровської флотилії біля Ржищева. Наступного дня розкрилися гарматні жерла московських бронеплавів, що підійшли з Києва, — і Ржищів запалав. Постраждали “винні” й невинні.

Повертаючись на базу, судна знову потрапили під кулеметний і рушничний вогонь, на цей раз у районі Халеп’я. “Матросы-полупановцы” знову дали слово гарматам — і “к 2 часам 30 минутам дня Халопье была сожжена” [167].

Ось як згадувала про той день Євдокія Дмитрівна Нещерет (Куркина), 1901 р. н. “Саме підспіли літні роботи: всі в полі, далеко за селом… — розповідала вона. — По Дніпру ходив пароплав “Гоголь”. Дивимось — горять Халеп’я, Трипілля. Кинулися додому. Селом ходять червоні: одні йдуть на Витачів, інші — на Трипілля. Гвинтівки вперед. Поминули нас. Ми добігли до вулички Катерини Платоничевої (тепер Окружна) — горить її хата. Звернули в Радченкову вулицю… Дійшли до Кіловчихи й Корнієнка — горять Пічкурі, Левовичеві й Кирнощукові хати, горить і наша хата. Спека, підійшли ближче — не можна витримати. Стою… плачу. З боку Шереметового кутка почалася стрілянина, грім, хмари. Вранці червоні виганяють із села: нас погнали в Козин рубати ліс для плотів” [168].

“За літо большовики-комуністи добре-таки допекли селянам, а особливо нашому селу Трипіллю, — розповідав Зелений, — багато козаків, бувших моїх товаришів, похапали та позамучували. Та селяне за цей час і самі вже зрозуміти, що таке “комунізм”. Багато вже тоді пішли жити в “Житомирську губерню”, це означає — в жита. На цей раз козаки самі відшукали мене і стали вимагати, аби я взявся за зброю. Я почував, що ще не час, що рано, що нема сил боротися, але козаки твердо стояли на свойому. І я рішився.

На другий день після Петра ми досвіта підійшли до села Черняхова… де стояла большовицька залога в 56 чоловіка. Мали ми 225 чоловік з 150 вінтовками та 4 кулеметами. Наскочивши несподівано, ми їх почасти перебили, почасти захопили в полон. Це була наша перша перемога” [169].

Дещо іншу версію подій подав Марко Шляховий. “Неділь за дві перед жнивами, — оповідав він, — в с. Черняхові селяни, чаша терпіння яких, видно, переповнилась, під орудою свого, уже курінного, Завзятого підняли величезне повстання, розсіявши стоявший тут отряд кінноти большовиків, віднявши від них кулемет і иншу зброю, а деяких, половивши, порозстрілювали. Це повстання Черняхівців було своєчасно підхоплене ховаючимся у цьому районі отаманом Зеленим, і повстання Черняхівців було поширено далеко в більшому розмірі, ніж весняне…” [170].

“Але треба було квапитись, — продовжував Зелений, — бо навкруги вже стало відомо про повстання — треба було ждати з боку большовиків [дій]. Через півтори години ми вже бились під Обуховим, який стоїть за 17 верств, — всю простір ми перебігли босими. Ворог не ждав нас так скоро, і ми і тут мали повну перемогу. Правда, тут моя армія налічувала вже до 3000 при двох сотнях вінтовок, решта з вилами та косами” [171].

От що значить ім’я! Тільки почули селяни, що Зелений знову б’ється з комуною, одразу кинули домашню працю, за вила й коси і — гайда бити загарбників. Отак спалахували в Україні повстання!

В Обухові Зелений уперше зійшовся у бою з китайцями, — “їх було 48 чоловік, та душ 200 кацапів”. Обійшовши з флангу, розбив їх вщент. “Китайці, які не давались живими, всі були перебиті. Тут ми захопили ще 200 вінтовок та 5 кулеметів. Зачувши про се, всі залоги большовиків повтікали, так що села Трипілля, Красне та Долина були захоплені без бою” [172].

У Трипілля Зелений скерував миттєво відновлені 1-й і 2-й полки під командуванням полковника Підкови (Максима Удода) і Максима Терпила, свого двоюрідного брата. Повернулися вони в рідне село вночі 27 червня. А вже 28 червня, надвечір, у Халеп’ї, що поруч із Трипіллям, із пароплава “Гоголь” висадилося чотири сотні спраглих крові московських головорізів. Та за ними вже пильно стежили козацькі очі. Пропустивши бандитів у село, халепці підкралися до корабля і несподівано захопили його. Залога і незчулася, як потрапила у полон. А в селі карателів зненацька атакував відділ Степана Тукаленка. Покинувши вбитих, москальня кинулась рятуватися до корабля. Підпустивши червоних, халепці почали жнива. Косили переважно з кулеметів, але й рушниці допомагали. Тих, хто рвонув назад, вибили кулемети, встановлені на халеп’янських кручах. Близько двох сотень кацапчуків підняли руки у надії зберегти життя, але того дня в полон не брали. Вибили й тих, кого захопили на кораблі.