Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Першим зорієнтувався Марко Шляховий. А командувати він звик. Не чекаючи розпоряджень від Зеленого, Шляховий наказав галопом мчати через чавунку. “Ото була чудова картина… — згадував він. — Вози бігли не по дорозі в такім порядку, як вони стояли, а в три рази по десять рядів, бо, по-перше, кіннота вже підходила до самого обозу з боку Луб’янки і ще якогось там, що ліворуч Карапишів, села, а по-друге, той бронепотяг, який сховався був за валом, підійшов знову не більш як на півверстви і почав бити з кулеметів і гармат по обозу, але перебігли все таки майже всі… Забитих зовсім не було, а тілько декілька козаків ранено було осколками з гармат. Тут Зелений, звичайно, подякував мені за те, що я проявив таку “хоробрість і відвагу в обозі”, але тілько не мені особисто, а через старшин своїх, бо ми тоді з ним уже не балакали і чогось при зустрічі ніби їден другого соромлялись” [200].

Того дня повстанці зупинилися на спочинок у кількох селах — у Саварці, Синяві та Синиці, що за 15 верст від ст. Вільшанки.

Попри те що Зелений знову вислизнув з пастки, червоні чорних надій не губили. “Меры к окончательной ликвидации банд Зеленого, прорвавшихся у ст. Ольшаница и ст. Карапыши в направлении на Таращу, приняты, — оптимістично повідомляли більшовики 29 липня. — …Поданным разведки банды Зеленого обнаружены у д. Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава” [201].

На другий день через Жидівську Греблю, що на Гнилому Тікичі, повстанці рушили на Ставище Таращанського повіту. “Під Ставищами ми простояли два дні і гарно побенкетували, — згадував Марко Шляховий, — бо в Ставищах тоді ще повні чаші були зі спиртом та горілкою, а на другу ніч, набравши ще й на дорогу по добрій чарці на кожного, пішли на Жашків.

По ранку дуже рано я з командою розвідчиків (чоловік тридцять) пішов уперед, а решта і Зелений самий йшли позаду. Дійшовши з розвідкою до с. ела Розумниці, мене селяне повідомили, що ліворуч, у ближчому селі Бесідці, повно комунії. Попробував я було повідомити про це Зеленого, аж від Зеленого передають мені, що там вже про це знають і що ззаду вже йде бій — між Ставищем і с. Бесідкою.

Тоді я своїм козакам і начальнику команди розвідчиків д. Лазаренку з Переяслава наказав розсипатись у цеп, а сам пішов до млина, який стояв при кінці с. Розумниці з боку Бесідки. Видко ж було, як біля самої Бесідки, до якої було верств три-чотири, бігали кіннотчики ворожі і чогось несамовито метушились, а ззаду почали вже ревти гармати — невідомо чиї.

В цей мент з боку Ставищ підходив лавою 2-й полк наш. Ми тоді з ним разом, зайнявши правий фланг, пішли в наступ на с. Бесідку.

Прорізавши всю Бесідку цепью, ми опинились на тім боці села, як по нас з правого флангу посипались, як дощ, кулі з автоматів і кулеметів, яких строчило не менш як п’ятдесят. Видко, то були в’ючні кулемети, бо це була кіннота ворога чоловік з двісті.

Тут прийшлося повертать фронт назад.

Лава наша вже порвалась, і не тримався як слід зв’язок. Отож я тоді, опинившись в такому становищі і бачачи, що командир полку — дядько Зеленого з Трипілля, якійсь старенький “хвіствебель” (фельдфебель. — Ред.), — тілько нервується, гарцюючи на своєму коні і по суті діла, може, й знає, але чогось мовчить, нікому нічого не каже, я тоді рішуче прийнявся за справу і, прийнявши фактично командування 2-м полком, зайняв позицію попід лісом по канаві з боку Ставищ і с. Брилівки — Янівки. Вів бій з отуєю кіннотою ворога, яка, власне, перескочила сюди не для наступу на нас, а для того щоб пробиться. Аж через півгодини кіннота ворога почала проявляти активність свою слабіше, а ми у свою чергу теж, бо багато козаків кричали, що нема набоїв. Давши “дружний залп”, ми одбігли заячим кроком на півверстви у поле, а большовики, неначе їм хто підказав, і собі кинулись, тілько не за нами, а назад, на південь, і втекли… Зелений же в цей час зліквідував з першим полком напад на нього” [202]. Знову Подвойському з Епштейном не вдалося перегородити дорогу трипільцям.

У цей час розвідка доповіла Зеленому, що Жмеринку знову захопили більшовики, а Умань і Христинівка перейшли до рук повстанців. Під час привалу в с. Розумниці Зелений вирішив змінити напрям руху. “Гайда на Умань”, — сказав він своїм хлопцям. “Це рішення було тим ще ви гідне для нас, — міркував Зелений, — що ми наближалися до ст. Вапнярка де, як нам передавали, йдуть бої військ Директорії та большовиків” [203].

Пройшовши Жашків і Устинград, повстанці біля залізничної станції Поташ без пригод перебралися через залізницю. На початку серпня вимандрували в села Бабани і Бабанки, що неподалік Умані. Зустріли повстанців Михайла Павловського (200 козаків і дві гармати), Козака (Козакова?) (200 кінних і 200 піших) та І. Сокола, сина дяка із Тального (600 вояків). Командував з’єднанням Павловський, який називався “Звенигородським полковником”. “Виявилося, що вони дійсно були взяли Умань, — розповідав Зелений, — але під напором ворожих сил мусіли покинути місто. Було вирішено, що ми з’єднуємо всі сили з метою захопити Умань та Христинівку” [204].

Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський лише єфрейтор Російської армії. Але Тютюнник — чоловік тенденційний, лихий на язик — міг сказати це з метою применшити роль свого земляка. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який нібито нікому не хотів підлягати.

А більшовицька розвідка повідомляла: “2-го августа… Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу