Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

“Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде” [189].

Ось згадка жителя с. Халеп’я: “Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам’ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв’язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого” [190].

“А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав, їде, значить, автомобіль, тільки не сам іде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав…” [191].

“Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля…”

“Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать” [192].

Ймовірно, Максим УДОД-“ПІДКОВА”, командир 1-го Трипільського палку Дніпровської повстанської дивізії. Копія. Публікується вперше.

3-й Інтернаціональний стрілецький полк Красної армії, який бився проти отамана Зеленого. Київ, 1919 р. Копія.

Є така приказка: “Хоч убий москаля, а він зуби вискаля”. Дарма що набили трипільці москалів як мух — ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху-такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: “Не награбуєш — ходи голодний”. Їхня “ідеологія” зводилася до кендюха, який треба набити чужим коштом.

Але, побоюючись, що Зелений може й сам прийти “в гості”, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати “війська Трипільського напрямку”. Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об’єднували російська мова і бажання жерти. Комісари казали їм прямо: “Візьмете Трипілля — віддаємо вам його. В ньому — все ваше”. Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який своє левітське походження намагався приховати за прізвищем Яковлев. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.

А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралося 5000 піших та 300 кінних козаків. “Оружие имеется в достаточном количестве”, — доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах чигали на Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.

Убезпечивши кордони свого району, Зелений з частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт — скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапським царем Богдан Хмельницький.

Отаман поплив на “Шарлотті”.

У Переяславі не тільки побили комуну, а й захопили в казначействі “придане” для пограбованих трипільських жінок — велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібла.

Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилося ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки…

Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.

Гуде майдан, шумить майдан святково, Куди не глянь — шинелі, сіряки…

А хто ж то, хто там промовляє слово?

Кого це так вітають козаки?

Майдан притихнув… Промовля Данило.

Замовкли люди, та говорить кров…

Що ж так серця спрагнілі полонило, Неначе шерех гіллям перейшов?!

— Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! — голосно і весело пролунало на майдані.

— Вільна-а-а-а! — відгукнувся майдан. — Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!

Та довго святкувати не довелося — треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. “Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар”, — раділи кати [193].

Московська влада не могла вибачити Зеленому “страшної наруги” над “віковічною дружбою двох братніх народів”, тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості — хто ж кого?!

Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17 — 18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість 6–8 літакам продовжувати бомбардувати села і “дерзких повстанцев, угрожающих Киеву”. Окупанти зазначали, що літаки справляють “большое моральное действие на противника” [194].

На цей раз каральною експедицією керувало вище керівництво Красної армії, включно з працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь Київський загін (1590 осіб, 2