Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.
— Доки відступатимемо? — похмуро питали козаки. — Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?
Вояки “з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду, і на Правительство, і на Головного отамана, за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями, — писав державний інспектор Запорозької групи Петро Дерещук. — До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська вимагають наступу. Держін (державний інспектор. — Ред.) 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом з місцевостей, политих кров’ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від Начальної команди і до цього часу директиви: “не бить їх”… Це похоже на глум. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть, продали… Все іде до знищення нашої армії… Всі, від найстаршого до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б’ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут, то там мають з добровольцями сутички і мають успіх… Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями, всі в один голос вимагають наступу…” [218].
Козак Армії УНР Сергій Колубаїв про той незрозумілий відступ боєздатної армії писав так: “Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій [тих років] ніщо… так сильно, так боляче (…) не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив (…) цей відступ. (…) Цей відступ цілком розбив (…) рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала. (…) Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини…” [219].
А зеленівці не нудьгували. Вони билися з москалями під Фастовом, а коли терці 6 вересня захопили ст. Устимівку, наскочили й на них…
Козацька постава повстанців давала надію, що не все ще втрачено. Тож, коли Зелений приїхав у гості до Петлюри в Кам’янець-Подільський, йому влаштували грандіозний прийом. Як видно, саме на нього надіялися люди, що він захистить від московської орди. Тож коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі “Головного”, всі встали і оваційно вітали трипільського отамана.
“Здалека приглядався я, — згадував свідок події Левко Чикаленко, — до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе “слава Зеленому” та оплески” [220].
Звичайно, отаман викликав інтерес і у журналістів. Зокрема, в газеті “Селянська громада” 28 вересня 1919 р. було оприлюднено інтерв’ю “славного провідника повстанців” (вислів журналістів) отамана Зеленого під назвою “Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків”.
“Я селянин-робітник [із] с. Трипілля на Київщині, — зазначав Зелений. — Називаю себе так, бо, крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі… З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.
Я і мої козаки б’ємося і будем битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.
Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета — визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.
Настрій козаків і всього населення, бо повстанці — це саме населення, зараз надзвичайно гарний, і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити подвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійше населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.
Отаман [Зелений] заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.
Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ним”, — так завершив отаман Зелений своє інтерв’ю [221].
Отак, без демагогії і самолюбування, просто і щиро сказав отаман, що головною метою його життя є визволення України. І це говорив воїн, слово якого з ділом не розминалося.
А в газеті “Стрілецька Думка” (1919. — 19 жовтня. — Ч. 54) з’явилася замітка про січневий конфлікт між “армією Зеленого” та січовими стрільцями. В ній подавалася інформація про бажання старшин і козаків армії Зеленого, яке вони виявили на зборах у вигляді офіційної заяви для преси, щоб Директорія нарешті провела розслідування братовбивчого бою під Обуховом, оскільки непевні чутки, які надходять до Директорії про цей
