Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Учасниками того щасливого бою були молоді халепці Сергій і Федось Коньки, Зінько Шеремет, Андрій Павельченко, Прохор Удод, Данило Федоряченко, Григорій Кочубей, Іван Нещерет, Данило Лукашенко, Данило Пупченко, Іван Лавріненко, Микола Демченко, Федір Заворотній, Петро Савицький, Роман Джерело, Михайло Василенко, Яків Заворотній, Григорій Лемешко, Григорій Лисенко, Василь Друзенко, Сергій Тукаленко, Михайло Яременко. Керували боєм отаман Халеп’янської козацької сотні Степан Тукаленко, сотник пішої сотні Федір Яременко, сотник Особливої козацької сотні Данило Титаренко, ройовий Гнат Пугач і комендант Халеп’я Федір Лемешко [174].

Трупи бандитів поскидали у глибоку яму. Викопали її ще навесні для криниці, але місце виявилося невдалим. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно. Вони змусили скакати у сухий колодязь полонених москалів — на тіла товаришів-поплічників.

“Багато їх там набилося. Як хрущі копошилися, — розповідав Андрій Олексійович Воловенко, 1911 р. н., який на власні очі бачив кінець комунарів. — Деякі майже до верху дотягувалися, так їм… того… руки… — Андрій Олексійович, замріявшись, махнув правицею, ніби шаблею. — Тоді Науму сказали: “Бери камінь і кидай у колодязь”. А камінь був великий. Наум не хотів його кидати. Тоді на Наума навели рушницю, мовляв, кидай, не то… Наум ледь підняв той камінь… Ну і кинув… А тоді землею присипали, та й годі… Земля тоді ще довго ворушилася” [175].

“З того часу, — розповідав Зелений, — і почалася постійна війна з большевиками. Вони висилали полк за полком, але ми їх всіх розбивали. Часто захоплювали вінтовки, кулемети та інше бойове знаряддя. За тиждень я мав уже 2 полки гарно озброєних: перший полк в складі 1500 з 20 кулеметами та другий полк — 700 душ з 15 кулеметами. Скоро також дістали ми в бою і чотири гармати з 25 набоями” [176].

Москва не могла змиритися, що Зелений воскрес і продовжує бити її полки. Для придушення трипільців вона посилала все нові й нові частини. “Біть хахлов” йшли 16-й і 25-й стрілецький полки, саперна рота, Київський резервний комуністичний і 15-й прикордонний полки, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й Інтернаціональний кавалерійський дивізіон, відділ 12-го прикордонного полку, Казанські піхотні курси, загони Толоконнікова і Я. Кіселя, що прибули з Росії, загони жидівських комсомольців з Києва, китайський інтернаціональний загін Ко Гуа, латиські каральні відділи, інтернаціональний полк Рудольфа Фекете. Цей виродок видав наказ, що “за сокрытие бандитов” знищуватиме села. І нищив! [177].

“Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине крайне будоражило население, разжигая шовинизм, — визнавав В. Антонов-Овсеенко. — К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете” [178].

Загальне керівництво здійснював київський губкомісар Павлов. Криваві бої розгорілися на території всієї ‘Трипільської республіки”. Палали хати, церкви, школи. Московсько-жидівське військо нищило всіх, хто потрапляв на очі. Розбійники пам’ятали слова міністра війни червоної Росії Лейби Троцького, який послав їх сюди: “Человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит… устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости” [179].

Інший катлевіт, Ісаак Ізраїльович Шварц, голова Київської ЧК, закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. “Ці заклики завжди перевиконувались — тисячі понівечених тіл і спалені села залишали після себе каральні червоні загони”, — писав дослідник Віктор Савченко [180]. “Московсько-жидівська комуна” впивалася українською кров’ю.

Євген Ільїн. “Трипільська трагедія". Копія.

2 липня московське злодійське військо знову посунуло на Трипільський фронт. Як кажуть: “Москаль із бісом порадились та й на лихо понадились”.

3 Києва виступили 1-й Шулявський робітничий загін, Інтернаціональний загін і 2-й Київський караульний полк, до складу якого увійшло близько сотні київських жидків-комсомольців “з червивими задами” (так про них казали люди). Разом півтори тисячі бандитів. А ще три панцерних пароплави з тридюймовими гарматами.

Зелений довідався про каральну експедицію вчасно — його розвідники справно виконували свою роботу. Отаман постановив не наражати Трипілля на артилерійський обстріл — і так он уже скільки хат згоріло. Залишивши звідунів, повстанці відступили до Старих Безрадичів.

Вранці 3 липня Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях — ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом-сіллю. Та завойовники на гостинність і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, “бандітскоє ґнєздо”, червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи…

Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці — 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, немилосердний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій “подвиг”.

На початку XVII ст. не раз палили Трипільщину татари. У 1605 — 1607 роках вони, здається, й не поверталися до Криму — так їм тут сподобалося. Набіги повторювалися і в 1612, 1615, 1617, 1618,1626,1628, 1639 роках. Потім прийшла черга московських воєвод. Вони “сожґлі” Трипілля в 1658 і 1659 роках. Восени 1672 р. тут лютували поляки. За півтора року розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. А 1675 року на Трипільщину із трьома тисячами військових людей “завітав” Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив