Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
Червоноармієць-китаєць карає селян. Малюнок. Копія.
Зелений надавав великого значення розвідці та зв’язкам з іншими протибільшовицькими силами. Він уже зв’язався з підпільниками Києва, таємними організаціями та отаманами, що діяли в сусідніх повітах і губерніях, зокрема з Матвієм Григор’євим, який на Півдні України розворушив повстання проти “московсько-жидівської комуни”. Напередодні “куренівського повстання”, 8 квітня, Зелений встановив контакт із командувачем Північного фронту Армії УНР Володимиром Оскілком, який перебував у конфлікті з Петлюрою.
Оскілко прийняв представників трипільського отамана — Мищука, Савченка та Добровольського. Ті передали листа, в якому Зелений писав: “Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв’язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його” [160]. Делегати поінформували Оскілка, що на Великій Україні скрізь вирують селянські повстання проти червоних, зокрема Дніпровська дивізія зі своїми союзниками розгорнула бойові дії на теренах Київського, Сквирського, Таращанського, Васильківського, Канівського, Золотоніського і Переяславського повітів…
Знаючи, що шлях до українського серця лежить через вирішення земельного питання, що селянин піде за тим, хто дасть йому наділ землі, Зелений взявся за розв’язання цієї проблеми. Окупаційна газета “Більшовик” 10 квітня 1919 р. обурювалася, що Зелений їздить повітами із двома нотаріусами і роздає землю. “Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса” [161]. Після цього проводилась мобілізація селян у Дніпровську дивізію.
Був у Зеленого і флот — буксирний катер “Шарлотта” і три броньовані пароплави (“Зевс”, “Санітарний” і “Дніпровськ”). Повстанці обладнали їх кулеметами, може, де й гарматку встановили. На “Шарлотті” якийсь час розміщався штаб Зеленого. Навіть Петлюра не мав флотилії. А ще у трипільського отамана були сотні човнів, що ховалися в плавнях. Ними керували озброєні рибалки, вони й контролювали судноплавство на Дніпрі. У середині квітня Зелений, зокрема, захопив 30 барж із сіллю, вугіллям та залізом. Здобич роздав селянам. “Як Зелений баржі брав? — перепитували трипільці. — Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стршяла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать” [162].
Якось у Трипіллі розгорівся гарячий бій з пароплавами. Один із них сів на косу і не зміг утекти слідом за іншими. Команда довго не здавалася, відстрілювалася майже дві доби. Врешті більшовики капітулювали, але спочатку постріляли 40 коней, які були на пароплаві, та викинули зброю у Дніпро…
Звичайно, і в червоних було достатньо козирів, наприклад 9 броньованих катерів та пароплав-база “Воєвода”. Пасажирські пароплави москалі обладнали тридюймовими гарматами, команди ж сформували з моряків Балтійського і Чорноморського флотів. Була серед них і матросня колишнього бронепотяга “Свобода або смерть!”. Командував флотилією “русскій брат” Андрій Полупанов, чоловік дикий і суворий, увесь обвішаний зброєю. 30 квітня він вислав військову експедицію — “каральний” теплохід ‘Тарас Бульба” і буксир “Кур’єр”. Вони мали завдання запалити спеціальними бомбами батьківщину Зеленого. “В Триполье, — зазначав ворог, — два снаряда попали в школу, три — в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены” [163].
Жителі Трипілля згадували: “Підійшов корабель під берег і почав бити з гармат по селу… Багато хат згоріло… У Зеленого гармата на кручі була, а стрілять із неї ніхто не вмів. От вони діда мого на кручу і потягнули, бо він у царській армії пушкарем був. Дід каже: “То вона ж у вас без прицілу!” А вони: “Стріляй!” То дід у дуло прицілився на корабель і вистрілив. І попав. Його тоді сам Зелений по плечу поплескав і похвалив” [164].
Але москалі — люди наполегливі. Від них не одхрестищся і не відмолишся. Москва мусить бути зверху, бо так завше було, каже приказка. У перших днях травня почався новий похід на Трипілля. Вздовж Дніпра рушив загін Толоконнікова, із заходу насувався російський відділ Я. Кіселя, а з півдня — бригада Антона Шарого-Богунського, який, попри вагання, все ж вирішив залишитися на послугах у “соввласті”. З Дніпра жерлами гармат похмуро водили бронепароплави “Адмірал, “Вірний”, “Кур’єр”, “Арнольд” та бронекатер № 5. Виступили також Київський запасний батальйон, Київський стрілецький батальйон і прикордонний полк. 7 травня на поміч їм посунули робітничі та матроські батальйони, резервний комуністичний полк, загін угорського жида Фекете — всього вісім тисяч зарізяк. Загалом у травні й червні комуністична Москва, за визнанням Антонова-Овсєєнка, послала на Трипілля 21 тисячу червоноармійців [165]. Отут і згадуєш слова історика Лева Шанковського про те, що не так важливо, скільки козаків мав отаман, а скільки він стягнув на себе ворожого війська. Петлюра мав би дякувати Зеленому, що той стільки червоного війська притягнув на себе.
Ставити чоло такій армаді сенсу не було, фронтові битви — не для партизанів. А от несподівані наскоки — інша справа. Проти ночі 12 травня Зелений налетів на обухівський гарнізон (300 червоноармійців), близько половини “списав у розход”, інших врятувала темрява. Повернув Зелений і Ржищів. Відчули на собі шаблі зеленівців і червоноармійці фастівського гарнізону.
Та занадто вже густі були московські хмари. Тож через витачівський міст Зелений перейшов на Лівобережжя до свого друга Ангела. Місцем збору призначив Баришполь і село Воронове Гніздо. З’єднавшись із Ангелом, здійснив
