Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Ющенко кинув на Майдані у листопадові дні гасло: «Клич-ко! Клич-ко!» — і помаранчевий майдан з любов’ю ладен був нести на раменах своїх улюблених героїв. Хрещатик помаранчевий зачаровано скандував «Клич-ко!», і луна про їхній мужній громадянський вибір, патріотичний чин сколихнула молодечі серця, згуртувала, зібрала, спружинила усіх біля сталевого символу Кличків, додала Україні сили, відваги, мужності, жадання стояти непорушно!

Чи збагнув це з висоти свого росту Путін? Чи зрозумів тоді цю настроєву велич Янукович, який відважився йти кандидатом у президенти після того, коли велетенський проіржавілий механізм кучмогонства поставив фальшиву карту на його ім’я?

Чи усвідомив Кучма, скільки біди натворив, який гріх взяв на душу, свідомо розколовши Народ на східняків і західняків, в ту фатальну мить, коли з медведчуками почав азартно грати в покер на Януковича? Від міністра до голови сільської ради — усі, хто був залежний від бюджетних грошей, отримали жорсткі накази і побачили воднораз перед своїми носами януковичівські бандитські кулаки: стояти міцно за Януковича!

Провина Сергія Тигіпка, начальника штабу команди Януковича, тодішнього президента Національного банку України не має і не матиме історичного виправдання — безмір бюджетних грошей пішов не в економіку для добробуту людей, ті гроші були вилучені з внутрішнього ринку, полетіли мішками в бездонне море кучмозрадництва. Повинен відповісти Тигіпко за свою зраду народу України!

Славетна шапка Мономаха — на юних головах чарівної Руслани, Святослава Вакарчука, Марії Бурмаки, Альони Вінницької, Олександра Пономарьова, Тараса Петриненка, Олега Скрипки, групи «Тартак»! Ми захоплені вашими голосами, бо ви, запалені сяєвом свободи, несете нову, направду модерну музичну культуру, бо ви є нашими улюбленими хлопцями і дівчатами, бо за те, що ви такі є, а не інші, ми вас шануємо і любимо.

Будьмо!..

Так!..

Будьте з нами наші рок, брейк-данс, хіп-хоп, реп, будьте во стократ у кожній дискотеці і пройдіться — переможною ходою — до столичного палацу «Україна» (де той месія, який вижене приїжджих гендлярів зі столичної концертної зали?).

…Ви, перелітні птахи-круки шоу бізнесу, що злітаєтеся з Москви до палацу «Україна», що воронням кружляєте над українськими філармоніями, музичними клубами, театрами — теж дотягнутися хочете до шапки Мономаха? Не про вас нині мова, наші українські друзі Малинін, Розенбаум, дискотека «Аварія», групи «Smesh», «Машина времени», ми вас любимо і шануємо, ми вас кликали: ходіть з нами, на помаранчевий Майдан і наші помаранчеві надії повезіть до Москви!

Леонідові Кучмі не до вподоби були наші смаки — біля нього сплело гніздо своє коло шоуменів: Ян Табачник, Йосип Кобзон… — йому підспівували і йому награвали.

Вакханалії московських шоу-зірок, що стали екстраспеціалістами фонограмного муляжу на українській естрадовій рок-сцені, — від мафіозно-протомосковського Йосипа Кобзона до різних гастрольних шоу-псевдозірок, скандальні історії, пов’язані з їхнім аморальним життям, яке смакує на усі лади, облизуючись, хутірна преса промосковської України, — це тема, що заслуговує на окрему тривожну розмову. Названі рубіново-кремлівські «зірки» почувають себе в Україні, як у своїй хаті: вони мільйонами готівкою вивозять за кордон наші з вами напрацьовані гроші, з податком сукупно, а за відплату пропонують ерзаци паскудних мелодій й пластикові квазіпісні шоу-програми.

Старше покоління України пам’ятає Йосипа Кобзона як активного пропагандиста радянського способу життя, совкового баритона, що обслуговував, вилизував, як кіт язиком, найбільші партійні кола. У роки незалежності України ура-комсомольському форсайду полюбилися пісеньки штибу: «Спасай Росію», що несуть отруйні жала «єдіной і нєдєлімой». Кобзона можна побачити в Чернівцях, де він видає себе за патріота єврейської громади, у Луганську, де підсолоджує московський хміль, або в Донецьку, Києві, Харкові, Одесі — скрізь, де є нагода зі сцени проплямкати лужковсько-вицвіле «ето било общеє наше».

Йосип Кобзон належить, звісно, до найбагатшої чиновної еліти Москви. До того захмеліла голова у поп-комсомольського форсайта, що він пішов у велику політику. З якою метою? «Спасать» Росію? — де там, лічити срібляники, зароблені безсоромним робом в одуреній ним Україні, розкручувати «солодкий медогін» про колишній совковий рай і щасливе «братерство» совкових людей. Де треба — пустить нещиру сльозу про матушку Москву, «поцілує» піднесений на рушнику український коровай, підніме з «ніжною любов’ю» хижака українську дитину на руки, де треба і де не треба Кобзон вихваляє «рай», який дорого коштував Україні, з ностальгією згадуючи «добрі часи» брежнєвської доби…

Зло від московського «отстоя»5 потрійне: воно несе нещиру тональність, оспівує хижацький розбрат, прославляє розбещеність, розпусту, ниці «блатниє» інстинкти. Перелітний московський «отстой» — попса, розбещена на низьких смаках і такій самій безкультурності, є носієм етики «слов’янського базару» з форсуванням московських шовіністичних політиканських апетитів. Ця попса породила базарне мислення й виступає носієм офіційної панслов’янської культури. Комусь те вигідно, комусь воно потрібне?! За це агітують, цією ерзацкультурою освячують неофітів на шовінізм, — одне слово, московська попса є офіційним носієм диктатного волевиявлення.

На противагу шовіністичній попсі розвивався в запіллі андеґраунд. Найбільшим речником його у Росії, на усьому пострадянському просторі виступав Володимир Висоцький, що в силу прикрих обставин швидко зійшов з кону життя. Але він пролетів зіркою, і слід від його пісень донині сяючий. Утім, однак, не для кремлівських бонз…

Андеґраунд — зона вільної творчої дії — як індивідуально-незалежне явище з’єднав Москву, Київ, культурні полюси Захід—Схід на засадах неприйняття офіційних доктрин і постулатів у літературі та мистецтві. В Україні боролися за свободу творчості Алла Горська і Опанас Заливаха, Борис Плаксюк і Володимир Маринюк, Іван Остафійчук і Василь Басанець. Сьогодні київський, а вчора ленінградський художник Феодосій Гуменюк мав однодумців серед нонконформістів Москви, Ленінграда, які через творчість поширювали істинну віру, знання, переконання. Редакція московського журналу «Знамя» присвятила цій проблемі немало місця в рубриці «Андегранд вчера и сегодня», бо виявлено велике число тлумачень того напряму літератури і мистецтва, який був опозиційний до офіційно низькопоклонної московської імперіалістичної культури6.

Андеґраунд в особах Василя Стуса чи Алли Горської, Олекси Тихого, Валерія Марченка, Опанаса Заливахи, Карла Звіринського, Віталія Сазонова, Вадима Синельникова та інших був небезпечний для московської Системи, бо в його первнях виврунювали зерна української національної ідеї, соборництва держави, нації,