Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук
Гуляє демократичними, анархічно-сепаратистськими полями здевальвована і звищена у продажній ницості кремлівських інтриг «шапка Мономаха»! Росте вона з підлості, ворожості, неслави самодержавної, крила їй змощували фарисейські кличі до насильного возз’єднання, до братерського душегубства, до замовного вбивства, до рабської покори здевальвованих ковбасників; пихою про захист співвітчизників вона облаштовує свої покої в завойованих світлицях, стверджуючи право бути господарем у чужій хаті; днює-ночує вона в цій хаті, що стала їй рідною, дорогою, близькою: «Это — моя Родина!» — й цей клич її чули, гинучи в сибірських катівнях, стражденні господарі цих домівок, приречені на смерть отими кремлівськими зайдами.
Людське життя — собаче життя, якщо воно — з імперською краденою «шапкою Мономаха»! Що чорне — біле: біле-біле! Що сіре — ясне: світле-світле! Що кров — водиця: напитися, напитися! Через братовбивчі війни, голодомори, штучну міграцію, банкрутство, забудькуватість, плебейство, через недовіру, шпигунство, ошуканство, доноси, наклепи, через брехню і шахрайство, зверхність одних і підлабузництво інших, холодний страх і розлічену кару, через лінію, що ділила запілля людей і трибуни нелюдів, через пристосуванство і надію принести себе на вівтар суспільної користі, через віру, що це є міра спротиву, що втеча на край землі — це теж молитва покори, — через усі можливі і неможливі людські муки-плачі пролягли краї імперської шапки з її кривавими руками!
Від карателів вчорашніх — есера Муравйова, Денікіна, душогубів Кагановича, Балицького, Постишева, до кандидатів у карателі нинішніх, придуркуватих Іванів — Лужкова, Забеліна — від усіх їх, вчорашніх, сучасних і завтрашніх, що хижими круками злітають в Україну, сірими вовками виють на українське зоряне небо, діставалося київській «шапці Мономаха». І «свої» бакаї з медведчуками цупили теж немало. Не мали, мабуть, усі вони матерів — пили змалку вовче молоко і споживали отруйне м’ясо з гадів, випещували в собі ненависть до сусідів, кивали пальчиком перед усім світом, що Москва править бал: стукнеться у зореносній — здригнеться у золотоглавому.
Біснуватий фюрер, що мав непомірні апетити до чужих земель і народів, став для московських «апостолів» іконою. Чи не в нього навчилися облуді і лицемірству? Який там bon ton, які там манери, який до біса гуманізм — геть з вашими інтелігентно-європейськими демократичними вихилясами! — це правило московських ведмедів лужкових та іже з ними, які, немовби лободи об’їлися, безцеремонно поводяться не лише у власному домі, а й в домі сусіда. Молю Бога, аби не прийшов час, коли Європа нарешті відчує, збагне, зрозуміє наслідки стилю безцеремонного диригування в московській оркестровій клініці. Біснуватий фюрер, що мріяв про вселенське панування, знайшов серед московських «апостолів» гідних трубадурів «Майн камф», що є зразком нехтування законами людського мирного співжиття.
Але свята дитяча наївність гадати, що захист ідей «Майн камф» має відкритий характер, скажімо, освячений дідівськими звичаями «іду на ви…». Ні, він облесливо підступний, він — з жалом трутизни і прихованої ненависті, закомплексованої зверхньої погорди, нахабно-простацької бравади; в цій балаганно-тандентній методиці ви почуєте фальшиві ноти тих, для кого професією стало «мочіть ліцо в сортірє», мовляв, захищаються традиційно інтереси росіян. Де захищаються, спитаю ще раз, — в Абхазії? Осетії? Придністров’ї? Мукачевому? Сіверськодонці? — аби відчути увесь жах потворно-пекельного імперського цинізму. Під гусеницями танків у Вільнюсі чи у підривній гусарсько-вишколеній «асамблеї» з синіми чекістськими погонами — в ім’я українського розбрату, деморалізації, релігійної політизації України. На полях Катині це було? Чи в Хорватії, в Кабулі?
А що робиться в рідній хаті кремлівського Ведмедя, де у горі, нужді, безгрошів’ї лічать холодні дні обкрадені ним росіяни?! На тому Сахаліні, в Петропавловську-Камчатському, в Уссурійському краї, на кордоні з Китаєм?! Які квіточки ростуть у Нальчику, в Кабардино-Балкарії, Дагестані, — увесь Кавказ піднімається з колін?!
Корчиться-гине, відгниває, струпами обростає тіло останньої імперії Зла, «добро, процвітання» якої трималося на кривдах і зневазі народів, на неповазі до сусідів, і ця імперія — не якісь там британська, французька, що тихо сконали. О, ця імперія ще багато нашкодить людям, ще багато зла, братовбивств од неї слід чекати! Ще хапається за крадену київську шапку Мономаха, ще лютим голодним звіром зазирає в багаті поля півдня України, сотворює нові небилиці про своє месіанство та історичне призначення (чи не морити людей далі голодом, гнати юнаків на нові війни і гноїти прийшлі покоління у нових концтаборах?!), насаджуючи зажерливу зледачіло-пожадливу деморалізовану церковну братію з Півночі по землях їй неналежних, ту братію, яка найперше забула про Бога і Слово його і яка кинулася з амвонів у політику, несе заповіти розбрату і зневаги серед українства та й самої України. Ця братія звела кубельце п’ятої колони в святій Києво-Печерській лаврі, організовуючи політичні демонстрації вулицями Києва, заполітизовані хресні ходи до Верховної Ради України, розпродуючи в книгарнях антиукраїнські, антидержавні книжечки авторів типу князя Волконського; ця братія не молиться Богові, а повчає, кого з політиків любити, а кого ненавидіти, ця братія досі розпросторює прокляття Синоду над образом мученика Івана Мазепи — лицаря самодержавної України, врешті, ця братія забула про узвичаєні конституційні норми, що церква має бути відокремлена від держави. Бо Церква — воістину Храм Божий, найсвятіше місце, де стражденний у молитвах шукає прихистку. Не такою стала нинішня Церква: ченці лаври їдять ікру астраханську, оленятину із заповідних місць, п’ють вина, горілки, меди заморські, їдять солодкі, мариновані, присмажені, приперчені страви, яких не міг уявити Котляревський в «Енеїді»; од бенкетів столи тріщать, сплелися на бенкетах владних світу цього діяння владик і мирян — колишніх партійних, комсомольських бонз, енкаведистів, блатних,
