Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

ГЛАВА СЬОМА.

НАРІЖНІ КАМЕНІ ПЕРЕМОГИ АБО ЧОМУ ЛЕНІНУ І ТРОЦЬКОМУ ВДАЛОСЯ

У часи СРСР величезна маса наукових статей, монографій, не кажучи уже про статті в «Піонерській правді» або журналі «Комуніст», відрізнялася одностайністю думок. Головною причиною перемоги більшовиків у т. з. Громадянській війні оголошено «широку підтримку народних мас». Мовляв, промови Троцького, Свердлова, Калініна та їхні декрети про мир і землю так надихнули оті маси, що вони стали на бік «червоних» і так само швиденько перемогли. Лише за якихось шість років, якщо враховувати боротьбу з масованим партизанським рухом «буржуїв». До числа «буржуїв», що ніяк не хотіли здаватися, зараховували повсталих проти грабунків російських селян Тамбовщини (насправді охоплювало територію чотирьох губерній) під проводом соціаліста Олександра Антонова.

До числа «буржуїв» зараховували українських селян Холодноярської республіки та Чорного лісу. До числа «буржуїв» потрапили також партизани Туркестану, Бухари та Хорезму. Слово «басмач» (яке, власне, перекладається як «партизан») в СРСР було перетворено на лайливе, а із самих басмачів пропаганда зробила дикунів, які прагнули тримати жінок у паранджі, а місцевий люд у стані рабів. Радянські люди щиро здивувалися б і навіть не повірили, якби їм сказали, що лідером басмачів Башкирії був Ахметзакі Валіді Тоган – історик, сходознавець, майбутній почесний доктор Манчестерського університету.

Або якщо б їм розповіли, що один з лідерів басмачів Узбекистану Усман Ходжа – просвітитель, історик, видавець, був одним із засновників Бухарської Народної Радянської Республіки, пізніше її головою, створював Бухарську Червону армію, але імперіалістична політика московських більшовиків, набагато більш жорстокіша, ніж політика царизму, штовхнула його у лави національно-визвольного руху. Лік повстанським рухам і загонам, які діяли в Росії, Середній Азії, Україні, Білорусі, Закавказзі тощо йде не на десятки – на сотні. І основною масою їх учасників були звичайні селяни та робітники. І цей багатомільйонний рух спротиву, який більшовикам не вдавалося знищити протягом десятиліть (у Середній Азії в окремих місцевостях бої тривали до 1942 року) спростовує вигадки про «масову підтримку» більшовиків народами колишньої Російської імперії. Та й через що їх підтримувати? Через вкрадений у есерів декрет «Про землю»?

Так українські соціалісти на чолі з Петлюрою і Винниченком теж проводили політику наділення селян землею. І грузинські. І білоруські. І навіть націоналісти «Мусавату» – найпотужнішої партії в Азербайджані. «Мусават» перекладається з азербайджанської як «рівність». Розуміючи, що їхня влада тримається лише на багнетах та ще популістській брехні, більшовики на чолі з Леніним не шкодували ресурсів на те й інше. Особливо старалися обливати брудом усіх навколо. Поширювали страшні чутки про українських «націоналістів» та «жорстокість білогвардійців». А ще вони застосовували стару перевірену ще з часів царя Олександра ІІ тактику «гібридної війни».

Коли не вистачало сили утримувати ту або іншу територію, або ще з якихось причин – створювалися маріонеткові «уряди» формально «незалежних» держав. Такою була уже згадувана Бухарська НРР, такою була Далекосхідна республіка, в якій навіть було проголошено капіталістичний устрій.

Такою була Донецько-Криворізька Радянська Республіка.

Такою була Українська Соціалістична Радянська Республіка, формально утворена 10 березня 1919 року. Розглянемо як це функціонувало на її прикладі. Під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року більшовики в Україні зазнали катастрофічної поразки – за них проголосувало менш ніж 10% виборців. Це знов-таки стосовно брехні про «підтримку мас». На першому Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів з 2500 депутатів більшовиків було лише 130. Українські більшовики навіть партії власної не мали – усі були однопартійцями Леніна-Троцького-Свердлова.

Усвідомивши, що в Києві їм нічого «не світить», більшовики перебралися до Харкова, утворили там маріонетковий Тимчасовий Центральний виконавчий комітет Рад України та Народний секретаріат. Так 25 грудня 1917 року у офіційній історіографії СРСР став «днем народження» УРСР. Формально у березні 1918 року УСРР (УРСР вона стала лише 1937 року) було оголошено незалежною від Москви. Насправді усе її керівництво призначалося з Кремля. Був лиш один нюанс – московські більшовики намагалися знайти поміж себе тих, хто хоч якийсь стосунок мав до України – народився тут чи протягом тривалого часу жив. Так само у 1940 році головою маріонеткового уряду Фінської демократичної республіки товариш Сталін призначив багаторічного члена Політбюро ЦК ВКП(б) Отто Куусінена, бо він був етнічним фіном, хоч давно фінську мову забув. Але захопити Фінляндію тоді не вдалося і товариш Куусінен повернувся до комфортабельних московських апартаментів.

Захопити Україну більшовикам вдалося. А «незалежну» Комуністичну партію більшовиків (України) було створено з тих таки кремлівських холуїв лише у квітні 1918 року. Один із головних українських комуністів Володимир Петрович Затонський наприкінці 1917 року сказав відверто: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка жменька» [40]. Тому більшовизм довелося до України експортувати. На багнетах РСЧА. А члени «уряду» формально «незалежної» УСРР легітимізували збройну агресію більшовиків.

Кажуть, Ленін був аж ніяк не проти незалежної радянської України на відміну від Сталіна, Троцького та інших. Це правда. Володимир Ілліч різко виступав про «російського великодержавного шовінізму». На словах. І тут таки наголошував, що «Про національну культуру взагалі можуть говорити лише клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху. Тільки така культура означає повну, справжню, щиру рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй в усіх робітничих організаціях у боротьбі проти капіталу веде до «розв’язання національного питання» [41]. Ленін був хитрий жук. Його слова можна трактувати і так, і навпаки. Це взагалі його «коник». Вводимо комунізм. Не вийшло – кажемо, що це був вимушений і тимчасовий крок – «воєнний комунізм».

Виступаємо проти «російського великодержавного шовінізму» й одночасно оголошуємо, що українська мова в Україні – пережиток. І пісні українські. І традиції. А якою ж мовою мають українці в такому випадку говорити? Які пісні співати? Ото ж бо. Ленін був хитрий жук. Він наполіг на тому, аби СРСР став не унітарною державою з Україною на правах автономії, а федеральною, в якій УСРР мала б формальне право виходу і ознаки суверенної держави: народні комісаріати, Раду і навіть власного наркома військових справ. Правда тим наркомом чомусь був