Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Тому з Москви прилетіла шифрована телеграма, в якій «пропонувалося» стратити 20 тисяч «колишніх офіцерів, поміщиків, попів та реакційних інтелігентів». Фрунзе мляво посперечався, мовляв, я ж таки слово дав. Йому нагадали, що у більшовиків власна мораль, яка не має нічого спільного з гнилою ліберальною мораллю «цивілізованого людства». І Михайло Васильович, людина, як стверджували його сучасники, м’яка й душевна, зітхнув: ну добре, умовили – розстрілюйте. Тільки щоб я не чув і не бачив. Крим було жорстко блоковано. Звідти не випускали жодної людини. У телеграмі від 16 листопада 1920 року за підписом Дзержинського вимагалося: «Цілком таємно. Передати поза всякою чергою прямим дротом шифром і про прийом доповісти. Харків.
Начальнику Особвідділу Південно-Західного і Південного фронтів Манцеву. Вжити усіх заходів, щоб з Криму не пройшов на материк жоден білогвардієць. Чинити з ними згідно з наданими Вам мною у Москві інструкціями. Буде найбільшим нещастям Республіки, якщо в них вийде просочитися. З Криму не повинен пропускатися ніхто з населення і червоноармійців» [43]. Вирватися вдалося Кримській групі «Революційної повстанської армії України» Нестора Махна, після того, як 20 листопада чекістами було підло заарештовано повстанських командирів. Проти махновців було кинуто корпуси 2-ї кінної армії, але ті розвернули назустріч більшовицькій кінноті дві сотні кулеметних тачанок і влаштували зрадникам Армагеддон. Сам Махно, який лікувався після чергового поранення у столиці своєї «республіки» Гуляй-Полі, в лютій січі на чолі особистої охорони прорубався крізь оточення й пішов у степи.
У Криму почалася різанина. Страшна. Моторошна. Ніде не бачена. Ні есесівці Гітлера, ні «червоні кхмери» Пол Пота не скоїли й десятої частини того лютого жахіття, від якого кров стигне в жилах. Не лише колишніх «білих» офіцерів знищували: сестер милосердя і лікарів, вчителів, агрономів, священників, письменників, інженерів. Масово знищували кримських татар – лише тому, що вони кримські татари. Просто на вулиці убивали людину лише тому, що вона мала пенсне або окуляри. Убивали навіть співробітників Міжнародного Червоного Хреста. Кулемети розпікалися до червоного. Потім чекісти допетрали, що набої можна б і зекономити. Людей вантажили на баржі, зв’язували колючим дротом, іноді – теж для економії – попарно, й живцем топили у морі. Досі старі люди розповідають, як у тиху погоду крізь прозору воду було видно, як на дні «стоять» тисячі утоплеників. Трупи розстріляних море виносило аж на турецький берег. Довго місцеві не вживали у їжу морську рибу…
За офіційними радянськими відомостями, лише у великих містах Криму знищено 52 тисячі осіб. Але на сьогодні майже всі історики сходяться на думці, що реальна кількість жертв оцінюється числом від 120 до 150 тисяч. В деяких кримсько-татарських селах не залишилося людей. Жодної людини. Аби Ви розуміли, шановний читачу, який страшний злочин вчинили комуністи в Криму: загальне число населення півострову у 1917 році складало 750 тисяч осіб, тобто вбито було кожного п’ятого.
Назвемо ж тих нелюдів, які організували у Криму пекло. З Москви кривавою вакханалією керували Володимир Ленін, Лев Троцький та Фелікс Дзержинський. Безпосередньо в Криму їхні вказівки втілювали у життя (та ще й від себе додавали) Віра Землячка, Бела Кун та головний на той час більшовик УСРР Георгій П’ятаков. Та був ще один, про якого намагаються не згадувати. Російський письменник Валентин Вересаєв у січні 1923 року у розмові з Дзержинським зачепив тему лютої різанини, що її вчинили комуністи у Криму. Далі був такий діалог: «Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів з абсолютно винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони так використовують ці повноваження. Я запитав: – Ви маєте на увазі П’ятакова? (Всім було відомо, що на чолі цієї розправи стояла так звана «п`ятаковська трійка»: П’ятаков, Землячка і Бела Кун). Дзержинський ухильно відповів: – Ні, не П’ятакова. Він не сказав, кого, але з незрозумілих його відповідей я зробив висновок, що він мав на увазі Бела Куна» [44]. Колись у радянські часи був такий вираз «Бреше, як Троцький». Власне, замість слова «бреше» вживалася інша ідіома, але в силу певних причин я тут її не наводитиму.
Так от, не знаю хто брехав – Дзержинський чи Вересаєв, але Бела Кун не міг бути тією людиною. Просто тому, що не за рангом йому було йти поперек вказівок з Москви та позиції П’ятакова, який був головою тієї «Трійки». А ось такий собі Дмитро Ілліч Ульянов… Так, любий читачу – молодший брат «вождя світового пролетаріату» тоді був членом Кримського обкому РКП(б) та Кримревкому. Його не міг не знати Вересаєв. Він під час Першої світової служив військовим лікарем в Криму. І Ульянов теж. Можливо, саме прізвище Ульянова назвав у тій розмові Дзержинський. Але Вересаєв не міг його оприлюднити й зрозуміло чому. Ба, більше того. Очевидно, що саме Дмитро Ульянов був «очима й вухами» товариша Леніна в Криму. Як зараз висловлюються – «смотрящім». Це підтверджується й листом Віри Землячки до Оргбюро ЦК РКП(б) від 14 грудня 1920 року, в якому зокрема є такий рядок щодо складу обкому: «…до першого входять я, Бела Кун та Немченко, і присланий нам після Дм[итро] Іл[ліч] Ульянов» [45]. Розумієте? «Присланий після». Ким і навіщо? Дмитро Ульянов був з дитинства затурканий старшим братом і цілковито під його впливом. За характером – інфантильний. Алкоголік. Як ми бачимо, серед більшовиків наркомани, алкоголіки та збоченці не дивина, проте якщо
