Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Насамперед, мiж УНР i центральними державами було укладено Брестський договiр, за яким першу визнавали самостiйною державою (ця подiя була досить урочисто вiдзначена в стрiлецькому середовищi[235]). У таємних статтях договору Австрiя зобов’язувалася вiддiлити тi частини Схiдної Галичини, де проживали українцi, i, об’єднавши їх з Буковиною, створити з них один коронний край. Цей намiр мав бути реалiзований до 31 липня 1918 р.[236]. До речi, питання, пов’язанi зi Схiдною Галичиною та Буковиною, на переговорах готувала делегацiя УНР у порозумiннi з галицько–українським полiтичним проводом, а зв’язок мiж ними забезпечували представники УСС[237]. Крiм цього, український уряд звернувся до Австрiї з проханням допомогти в боротьбi проти росiйських бiльшовикiв i, зокрема, закликав її направити в Надднiпрянщину леґiон УСС та полки, що складалися з українцiв. Про велике бажання Центральної Ради отримати допомогу Українських Січових Стрільців Михайло Грушевський писав так: «...З огляду на велику цiннiсть, яка виявилася за вiддiлами галицьких сiчових стрiльцiв, що органiзувалися на Українi з вiйськовополонених й виселенцiв[238] i вiддавали важну прислугу в боротьбi з большевиками, дуже бажано було в данiй хвилинi дiстати такi сiчовi дружини з Австрiї»[239]. Однак, австрiйська влада не квапилася давати УСС, представники яких заявляли, що їх найбiльшим бажанням є «пiти якнайскорше боронити українську державу»[240], та українськi полки. Тому уряд УНР змушений був звернутися до нiмцiв, якi радо погодилися, сподіваючись отримати українське збiжжя, продукти та сировину. Невдовзi про свою готовнiсть вислати вiйсько в Україну заявила й Австрiя.
28 лютого 1918 р. леґiон УСС перейшов Збруч i вперше ступив на землю Української Народної Республiки. Тут його зустрiла iз жовто–блакитними прапорами делегацiя української армiї[241]. Але не всьому леґiоновi випало тодi вирушати в Україну. Бiльша його частина — весь Вишкiл, який нараховував близько 1000 осіб, i Кiш, котрий мав коло 700 стрiльцiв[242] — залишилася ще в Галичинi. Незважаючи на прохання Центральної Ради та енергiйнi заходи командування Коша i Вишколу, австрiйська влада вперто iгнорувала їх, не даючи згоди на виїзд останнiх у Надднiпрянську Україну (така поїздка стала можливою тiльки в червнi 1918 р.). Це змушувало багатьох стрiльцiв самим виїжджати — групами й поодинцi — в Українську державу, до фронтових частин УСС або прямо на службу до Центральної Ради, як лектори, вчителi, органiзатори тощо[243]. Надто вже великою була спокуса побачити власну державу, переконатися в здiйсненнi тих iдеалiв, за якi Українські Січові Стрільці боролися вже четвертий рiк, та допомогти в їх реалiзацiї.
Пiд час побуту в Надднiпрянщинi УСС були придiленi до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа, онука австрійського імператора Франца–Йосифа. Молодий архікнязь ще ранiше зацiкавився українською справою i намагався в мiру своїх можливостей пiдтримувати її, в тому числі й перед австрiйським цiсарем. З цього приводу вiн зав’язав досить жваве листування з сотником Никифором Гiрняком[244]. Будучи за натурою доброзичливою людиною, виявляючи зацiкавленiсть у вивченнi української мови та iсторiї, Вiльгельм здобув симпатiї серед стрiлецтва[245], яке його називало Василем Вишиваним. Саме завдяки архікнязю з похiдних сотень Вишколу на Єлизаветградщинi органiзували ІІ–й курiнь польової формацiї УСС, командантом якого призначили поручника Володимира Старосольського. Однак, уже через кiлька днiв австрiйське вiйськове командування, вважаючи стрiльцiв за «небезпечних», наказало лiквiдувати цей курiнь[246]. Тим було засвiдчено, що у верхах австрiйської влади ставлення до УСС якщо i змiнилося, то тiльки на гiрше.
Практична дiяльнiсть Вільгельма Габсбурґа у Надднiпрянщинi знаходила собi все бiльше прихильникiв
