Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович
Деякi галицько–українські полiтики у цей час, побачивши, що Австрiя не збирається виконувати свої обiцянки щодо реалiзацiї таємних статей Берестейського договору, почали задумуватися над самостiйним вирiшенням захiдноукраїнського питання. Так, Кость Левицький з цього приводу зазначав, що наради про органiзацiю адмiнiстрацiї i вiйська, якi мали зайняти Львiв i Схiдну Галичину для створення української державностi, почалися в серпнi 1918 р. у Львовi з iнiцiативи керiвництва нацiонально–демократичної партiї[268]. Проте, як свiдчать iншi джерела, метою їх проведення було не стільки прагнення добитися полiтичної самостiйностi, скільки побоювання, що поляки захоплять Галичину i проголосять її частиною власної держави[269].
З цiєю ж метою у Львовi у вересні 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином з офiцерiв–українцiв австрiйської армiї i згодом став називатися Центральним Вiйськовим Комiтетом (ЦВК)[270]. Його члени на перших порах обстоювали автономiю захiдноукраїнських земель у складi iмперiї i навiть мали намiр, якщо б на це погодилися УСС, запропонувати очолити майбутню армiю архікнязевi Вільгельмові Габсбурґу. Вони ще сподівалися на допомогу Австрiї в протистояннi з Польщею[271]. Тобто програма як учасникiв пiдготовчих нарад, згаданих К. Левицьким, так i членiв новоствореного таємного гуртка зводилася до запобiгання можливій польській агресiї.
До середини жовтня таємний старшинський гурток у Львовi працював малоактивно й безсистемно[272]. Його члени розраховували, що леґiон УСС вдасться легко перевести до Львова, з допомогою стрiльцiв створити вiйськову органiзацiю краю, i таким чином протистояти польським зазiханням на Схiдну Галичину. Тому полiтичним органiзатором i головою вiйськового комiтету вирiшили призначити представника УСС (по можливостi сотника Дмитра Вiтовського)[273]. Та, як виявилося, цим задумам не судилося здійснитися, бо наступнi подiї розвивались iншим шляхом. I тiльки завдяки активнiй дiяльностi стрiлецтва, головним чином наполегливостi та самопожертвi окремих його членiв, ситуацiю вдалося дещо виправити.
Безпосередня пiдготовка до здобуття влади в краї українцями розпочалася в стрiлецькому середовищi ще в період перебування леґiону в Надднiпрянськiй Українi. Так, у травнi 1918 р. в Жмеринцi вiдбулася стрiлецька нарада (найiмовiрнiше, пiд керiвництвом сотника Вiтовського), на якій обговорювалося полiтичне майбутнє Схiдної Галичини. Її учасники, наголошуючи на тому, що Австрiя вводить в оману українцiв i вiддає всю Галичину полякам, пiдкреслювали, що доведеться власними силами визволяти свiй край, але слід визначити час i спосіб дій[274].
Водночас, незважаючи на те, що леґiон УСС становив порiвняно добре зорганiзовану, вишколену та iдейно цiльну збройну частину, яка могла вагомо вплинути на перебiг подiй, очевидною була нестача стрiлецьких сил для здiйснення задуманої акцiї. Австрiйське командування протягом вiйни не тiльки не давало змоги збiльшити чисельність леґiону, а й навiть поповнювати втрати, яких він зазнав (пiд час постою на Буковинi бойова сила УСС становила близько 1300–1500 чоловік[275]). Тому стрiльці сподівалися на поповнення своїх лав за рахунок українцiв з австрiйської армiї та українського населення краю, а також на допомогу надднiпрянцiв[276]. Зокрема, Дмитро Вiтовський планував призначити поручника УСС Жигмонта–Богдана Олексина командантом Бережанської округи, враховуючи знання ним цiєї мiсцевостi i те, що поблизу Бережан був розташований австрiйський вiддiл, яким командував у той час останній i в якому служило багато українцiв[277].
Трохи згодом, наприкiнцi серпня 1918 р., той же Вiтовський, iнструктуючи четаря УСС Євгена Рабiя, який разом iз четою стрiльцiв вирушав до старшинської школи в місто Кам’янку Струмилову, що на Львiвщинi, наголошував, щоб він постiйно контактував з місцевою українською громадою[278]. УСС також підтримували зв’язки з деякими українськими полiтиками у Львовi[279], особливо тими, якi не тiльки надiялися на примарну допомогу Австрiї, а й самi виявляли iнiцiативу в боротьбi за українську державнiсть.
Переїхавши на Буковину, Українські Січові Стрільці ще наполегливiше стали готуватися до майбутнього виступу, всіляко намагаючись перевести леґiон до Львова, де б вiн мав бiльше можливостей для органiзацiйної та полiтичної діяльності. Проте цього не змогли добитися нi українськi полiтики, нi архікнязь В.
