З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

Треба щось було робити, щоб не росконспірувати Палія полякам. На щастя, в Рівному в той час перебрав поручник Г…, що був у свій час посланий туди П.-П. Штабом. Поручник Г… мав стару рану ще з 1920 року. Та рана в нього ятрилася. Він погодився прибрати назву Палія, з'явився до комісара Рівенської поліції і попросив покласти його до шпиталю. Комісар поліції тут же інтернував сфальшованого Палія. В той же день із інтернованим мав балачку і Рівенський староста. Староста дуже цікавився подіями на Україні і обіцяв інтернованому допомагати при лікуванні рани. Днів зо 3 довелося почекати інтернованому в Рівному. Але ці дні не були для нього нудними, бо всі старші повітові урядовці в Рівному вважали за конечне побачиться з Палієм і поговорити з ним про „польсько- українську концепцію". Дуже цікавилися вони тою справою. А старшина, що прибрав собі назву Палія, повинен був інформувати всіх про справи, в яких він розумівся бодай менше, ніж ті, що його роспитували.

Повезли потім поляки сфальшованого Палія до Луцька. Там його захотів бачити сам Волинський воєвода. В Луцькому знов балачки, обід у воєводи, одно слово — інтернований повинен був виявити не аби-які акторські здібності. Воєвода почав навертати інтернованого, щоб той залишав українців і, прийнявши католіцізм і польське підданство, вступав до польського війська.

Возили інтернованого і по Варшаві. Там він зовсім одмовився ходити — „боліли ноги". В польському генеральному штабі розважали інтернованого, щоб він не журився, бо „1922 року знову буде можна зорганізувати загін і з ним укупі погуляти на Україні".

Проте про людське око поляки вважали за потрібне посадовити Палія до концентраційного табору. В польському генеральному штабі сфальшованому Палієві обіцяв капітан Чарноцькнй, від імени генерала Сікорського, швидко його з табору звільнити і дати можливість жити поблизу Радянського кордону.

Нарешті, повезли інтернованого до калішського табору, але під час подорожі він зник — боявся, що в таборі його впізнають і тоді виявиться цілий обман. Потім польські власті дізналися, що їх обдурачено, але утрималися від розголосу тої історії.

Поручник Ковалевський і решта поляків, що вирушили з північною групою, більше всього цікавилися настроєм поляків, які живуть на Україні. Між иншим у них та і взагалі у всіх поляків якесь чудернацьке переконання, що ніби-то кожна людина, яка родилася в країнах на схід від Кракова та Варшави, як що вона є римо католиком, то обов'язково разом з тим є і поляком. На цьому ґрунті Ковалевському довелось пережити чимало прикрих хвилин розгадування.

Раз після цілоденного маршу вступаємо у вечері до села Кривотин, що верстах 45 на захід від Коростеня. Загін росташовується в селі. Заходимо до хати. На стінах висять боги з устромленими в їхні серця величезними ножами. По цьому пізнаємо, що мешкають в хаті католики. Ковалевський зараз же починав балакати:

— Хто ви такі будете?

— Ми?.. Кривотинські люди… — відповідають.

— Якої нації? — пита Ковалевський: — росіяни, поляки чи українці?

— Ми шляхта…

— Та тож не нація „шляхта". Значить, ви поляки.

— Алеж ні бо. Які ми поляки? Ми — такі-ж люди, як і ви тут навколо.

— Тю!.. Сто дзяблів на голову такій шляхті, — не витримав Ковалевський.

В ту хвилину до хати вступила молодиця, і за нею баба з дитиною на руках і ще де — кілька душ чоловів та жінок. Тільки тоді я помітив, що в хаті прибрано, немов для якої оказії. Виявилося, що то були куми.

— Що це ви, — питаю молодицю, — від ксьондза із дитиною?

— Де там… до попа возили. Ксьондз аж за 15 верстов, а воно однаково, де запишуть дитину, чи в церкві… чи в костьолі…

Ще де-кілька днів потім злився Ковалевський на „шляхту", що не визнає себе поляками.

З села Дидковичі 9-XI Ковалевський послав кур'єра до польського генерального штабу з докладним звітом про події. В бої під Миньками Ковалевського тяжко поранено і він помер в полоні. Його заступив поручник польської служби — Маєвський, який після повороту здавав звіт в польському генеральному штабі про цілий рейд.

Після бою під Миньками П.-П. Штаб із рештками групи через три дні опинився на польській території. Вийшов П.-П. Штаб на село Біловіж, що на південний захід від Олевська. Польські прикордонні власті мали суворого наказа негайно інтернувати всіх, хто переходить кордона. Не минуло і трьох годин від часу нашого прибуття до Біловіжа, як до нас з'явилося начальство — капітан, командир прикордонного батальйону. Випадково він довідавсь що в Біловіжі спинився і я і до його рук попала записка з моїм підписом, котру я послав співробітникові П.-П. Штабу, Вовкові, що залишився на пункті в Сновидовичах. Я рішив не інтернуватися. У хвилину, коли капітан вступив до хати, де містився штаб, я ще відпочивав. На порозі з'являється капітан і запитує:

— Тут є Тютюник?

Хвилина замішання, а потім мій помічник Д. відповідає:

— І не було його тут. Певно, пан капітан помилився.

— А де-ж він спинився?

— Не знаю, десь на Україні.

— На Україні?!.. таж я маю записку, писану його рукою сього дня з Біловіжа… — єрепениться капітан.

Д. підводить голову і, звертаючись до мене, наказує:

— Поручник Полозов! глянте на ту записку.

Підводжусь, беру записку з рук капітана і авторитетно заявляю:

— Записка писана рукою генерала Янченка. Певно, щоб Вовк швидче прибув до Біловіжу, Янченко рішив підписатися прізвищем старшого командира.

Д. „докладно" поінформував капітана, що я залишився ще на Україні. Той понизав плечима і пішов з хати. Того-ж таки дня 20-XI цілий загін було інтерноване поляками. Мене записали поручником Полозовим. Так доїхали до міста Сарни, де більшість загону розійшлася. Всі співробітники П.-П. Штабу повернули на Рівне та Львів. Тим і скінчилося наше „інтернування".

В Рівному мене стрінув ротмістр Княжелуцький. Він, як і всі пілсудчики, був страшенно збентежений таким фіналом нашого