Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Меморандум також скеровував увагу на аналіз української революції як конкретного вияву цих процесів. Україна, як було зазначено в ньому, колонія Росії, а та, своєю чергою, була напівколонією західноєвропейського капіталізму. Разом із тим Україна — національно-економічний організм, що розвинувся навіть швидше, ніж імперія, частиною якої він був. Царська політика русифікації призвела до того, що серед висококваліфікованих робітників в Україні переважали росіяни, тоді як українців було витіснено до менш кваліфікованих верств пролетаріату — великою мірою через офіційне заохочення до переїзду в Україну досвідчених робітників із самої Росії. Коли настала революція, російський пролетаріат в Україні наслідував приклад свого візаві в Росії та йшов шляхом революційного розвитку абсолютно незалежно від української революції. Російський пролетаріат так і не зрозумів прагнень українців і те, що українським масам потрібно було пройти через буржуазну революцію до її соціалістичної кульмінації[308].
Меморандум завершувало твердження, що внутрішня логіка класових сил в Україні вимагала заснування незалежної радянської України з її власними економічним, політичним та партійним центрами. Нерозуміння КП(б)У цього факту, стверджували укапісти, і було причиною посилення контрреволюції. Формування боротьбистів як самопроголошеної комуністичної партії було продуктом прагнень українців до національної незалежності та водночас соціалізму радянського стилю. Проте, за словами укапістів, боротьбисти були зв’язані своєю народницькою спадщиною, це й спричинило їхню ідеологічну слабкість та нерішучість їхніх кадрів. Ця слабкість, своєю чергою, і стала причиною приєднання боротьбистів до КП(б)У, тоді як найкращі «пролетарські» кадри боротьбистів перейшли до укапістів. Навіть у складі КП(б)У, як зазначалось у меморандумі, були деякі російські більшовики, які побачили, що окремий український революційний центр був потрібним, та усвідомили, що залежність КП(б)У від Москви зробила її нездатною відігравати цю роль. Розкол КП(б)У, що відбувся в результаті, поглибився й змусив тих, хто був при владі, позбутися багатьох нових боротьбистів-співвітчизників і дедалі більше покладатися на міщанські елементи, набрані з русифікованих міст України або ж просто «імпортовані» з Росії. Лише укапісти, зазначається в документі, могли стати реальною Українською комуністичною партією, яка вела б усі українські комуністичні сили та посіла своє законне місце в Комінтерні разом із комуністичними партіями інших країн[309].
Меморандум укапістів був закликом ставитися до України як до окремої нації та нагадуванням давніших аргументів від тих, хто підтримував радянську владу — але був проти російського домінування. Крім того, презентувавши власну схему сил, що вели до колоніальних революцій в Україні та будь-де, укапісти поставили українське питання на загальну структуру світового процесу — боротьбу колоніальних народів за національне визволення. Комінтерн ще не був готовий до ідеї, що комунізм і національне звільнення могли мати щось спільне. Тоді як сьогодні підтримка рухів за національне звільнення поза межами радянської сфери впливу (безсумнівно, у надії розширити цю сферу) стала майже аксіоматичною, у 1920 році Комінтерн був усе ще відданий класичному марксистському твердженню, що перехід від докапіталістичного колоніального існування до соціалізму неможливий. Ілюстрацією ставлення більшовиків до укапістів стало те, що 19 червня 1920 року політбюро КП(б)У видало наказ про негайне закриття органу укапістів «Червоного прапора» у зв’язку з його так званим «відверто шовіністичним характером»[310].
Володимир Винниченко, який на початку 1919 року був членом Директорії й згодом відійшов «у лівий бік», вважав, що лише домовленості з більшовиками та певний компроміс із ними є єдиною надією на встановлення української державності, а логічним інструментом для реалізації цього вважав укапістів. Та легкість, із якою більшовики вигнали Директорію з Києва на початку 1919-го, переконала Винниченка, що українці не зможуть зберегти незалежність своєї держави тільки власними силами[311]. Їм потрібен був союзник, але хто це буде — залежало від того, якою мала бути Україна. Винниченко дійшов висновку, що український характер не може зберегти ані монархічна держава у формі Гетьманату, ані будь-яка інша буржуазна держава, оскільки українці не мають ані своєї аристократії, ані своєї буржуазії. Будь-який вид української держави, за винятком радянської, був би вимушений покладатися на підтримку неукраїнців, а отже, вона неминуче втратила б свій український характер. Лише соціалістична Україна, як держава, що спирається на робітників і селян, зможе зберегти свій національний характер[312].
Якщо дивитися з такої позиції, більшовики видавалися природними союзниками. Багато українців намагалися в різний спосіб узгодити свої позиції з поглядами Леніна та покращити з ним відносини, та нікому не вдалося досягти такої авторитетності, яку мав колишній український прем’єр. Основою для спільного проекту та, відповідно, для компромісу мала бути незалежна радянська Україна під проводом українського уряду, тобто на укапістській платформі. У лютому 1920-го у Відні Винниченко організував закордонну групу Української комуністичної партії, підтримував такі групи в інших європейських містах, зробив так, що укапісти стали сприймати його як «свого», а також почав публікувати власний часопис «Нова доба». Більшовики відразу збагнули, що для пропаганди важливо мати колишнього голову Директорії в радянському уряді, тому розглядали варіанти, як долучити його до цього проекту. У травні 1920 року Винниченко вирушив до Москви з надією здобути цілком незалежну радянську Україну під проводом укапістів[313].
Після прибуття до Москви 3 червня Винниченко зіткнувся з багатьма перепонами, домовлені зустрічі відкладалися, і це дало йому зрозуміти, що більшовики взагалі не сприймали серйозно злиття з укапістами й що вони в жодному разі не дозволяють існування в Україні незалежного радянського уряду. Винниченко почав переконувати більшовицьких лідерів, що надмірна централізація структур РКП шкодить революції. А наприкінці червня вирушив до Харкова й протягом кількох тижнів обіймав у радянському українському уряді посаду заступника голови Ради народних комісарів і був комісаром іноземних справ[314]. Проте йому стало зрозуміло, що з ним поводилися лише як із весільним генералом. Такий пропагандистський хід дав більшовикам змогу говорити про «банкрутство» українського націоналізму, свідченням чого був відхід від нього його-таки провідних лідерів. Винниченко
