Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

вирішити й питання про природу радянської федерації. До 1923 року різні радянські республіки були об’єднані в де-факто союз двосторонніми угодами з Російською федерацією. У випадку України — це угода про Російсько-український військовий та економічний союз[285] від 1920 року[286]. За такими договорами військові й економічні союзи поступово вели до більшої економічної централізації, посилювалися централізованою комуністичною партією, яка розглядала всі регіональні неросійські комуністичні партії як власні місцеві організації, що мають підкорятися прямим вказівкам із центру[287]. Військово-економічні союзи змінювали собою попередню політику простого розширення повноважень російських органів влади на територію України насамперед тим, що в межах таких союзів організовувалися спільні комісаріати. Разом із тим ці комісаріати більше залежали від вказівок із Москви й куди менше підпорядковувалися українським органам влади з українськими пріоритетами[288]. Централізація влади також непомітно змінила й основні правила політики в неросійських республіках. Для регіональної групи неможливою стала сама надія на перемогу без підтримки з боку Москви. Як у партійних, так і в державних справах Москва залишалася верховним арбітром усіх суперечок. Навіть комуністи національних рівнів мусили звертатися до Москви за підтримкою. Автономія була можлива лише за згоди центру й тільки у виділених цим центром межах.

До 1922 було вирішено, що бажано ще більше формалізувати союз республік. По-перше, ідеологія вимагала більшої централізації, і сам Ленін вважав автономію[289] лише тимчасовим засобом, «перехідною формою до повної єдності робітників різних національностей»[290]. Разом із тим, в Україні Раковський та Скрипник намагалися сповільнити процес централізації або бодай зберегти такий союз якомога менш централізованим. Можливо, Раковський намагався таким чином посилити свою позицію глави держави, зважаючи на невизначеність, яка на всіх чекала в майбутньому через погіршення здоров’я Леніна, проте схоже, що Скрипник справді увірував в ідею, нібито Україна має бути якомога автономнішою. На XI з’їзді РКП у 1922 році Скрипник виступив проти сильного централізму як прояву російського шовінізму та порівнював його зі «зміновіховством», тобто з підтримкою радянського режиму з позицій російського націоналізму, а не з прагнення розбудови соціалізму[291]. Під час дискусій щодо форми майбутнього союзу Скрипник і Раковський виступали за надання широких повноважень неросійським республікам. Раковський виступав навіть проти ідеї конституції СРСР: він вважав, що всі питання слід вирішувати в індивідуальному порядку, в міру того, як з’являтимуться потреби в співпраці щодо конкретних питань. Скрипник хотів, щоб комісаріат закордонних справ і зовнішньої торгівлі спільно контролювали республіка й союз, а не лише всесоюзний орган. Цього йому домогтися не вдалося, проте одну з важливих тез радянської Конституції запропонував саме Скрипник, і її було ухвалено за наполяганням Леніна — це був двопалатний всесоюзний законодавчий орган із Радою Національностей[292].

Більшовицьку національну політику суттєво переглянули в 1923-му. У березні того року ЦК РКП оприлюднив великий документ, що його мав ухвалити наступного місяця XII з’їзд партії у вигляді резолюції щодо національного питання. На VII конференції КП(б)У, проведеній на початку квітня, перед з’їздом, від імені ЦК РКП виступив Троцький. Він заявив, що почувається прикро враженим від того, що багато комуністів вважають національне питання вже вирішеним. Троцький також наголосив на зв’язку між проблемами села й національним питанням. Він радив комуністам в Україні в жодному разі не протиставляти селянство іншим групам за національною ознакою, а також застерігав їх від насаджування в українському селі російської мови. Слова Троцького звучали суголосно з позицією секретаря ЦК КП(б)У Миколи Попова[293], який до відкриття конференції надрукував свою статтю, де виступив проти тих членів партії, що вважали русифікацію методом завоювання українського села, заперечували існування української культури та не бачили потреби в пропагуванні українського та в українських інституціях. Він також виступав проти тих, хто визнавав існування української культури, проте намагався зашкодити її поширенню на міста. Попов доходив висновку, що сільський націоналізм був потужною силою й що партії слід зважати на нього, а для цього потрібно навчитися провадити партійну та культурну роботу українською мовою[294].

Своєю резолюцією щодо національного питання XII з’їзд дав початок політиці в неросійських частинах СРСР, яка стане відомою під назвою «коренізація». В Україні вона дістане назву «українізація», і її метою справді буде саме те, на що вказує назва: зробити КП(б)У більш українською й таким чином вбрати її в шати національної легітимності. Партійні органи відтепер мали приймати до своїх лав неросіян, які добре знали місцеві мови та специфіку своїх регіонів, щоб гарантувати функціонування партійних і державних органів не російською, а місцевою мовою, а також для того, щоб максимально сприяти розвиткові місцевої мови й культури[295]. Ці ідеї вже містилися в попередніх резолюціях. До XII з’їзду вже всі знали, що, як влучно сказав Скрипник, «не важливо ухвалити резолюцію; а важливо її впровадити»[296]. Українізацію справді впроваджували. Раковського з України було відкликано, і це, поза всяким сумнівом, сталося через його підтримку Троцького в боротьбі за владу. У 1925 році на посаді голови КП(б)У Квіринга замінив Лазар Каганович — відданий сталініст, який відповідально впроваджував українізацію, суворо дотримуючись вказівок із Москви. Українізація стала центральною темою української політичної культури впродовж наступного десятиліття після XII з’їзду.

Укапізм — остання радянська партія

На час XII з’їзду радянська Україна мала одну річ, якої бракувало радянській Росії, —легальну опозиційну партію. Українська комуністична партія, відома як укапісти за своїми ініціалами, майже остання небільшовицька «радянська» партія, яку мало бути ліквідовано в УСРР[297]. Лише в 1925 році її розпустили, а більшість її членів перейшли до КП(б)У. Протягом майже всього періоду свого існування вона відігравала колись притаманну боротьбистам роль: лояльна опозиція, прихильна до радянської влади, але така, що критикувала панування Росії над Україною через КП(б)У.

Укапісти були відгалуженням УСДРП, що розкололася після німецької окупації на «праве» крило Петлюри та прорадянських «лівих». Ліві були відомі як «незалежники», відколи в грудні 1918 року вони створили в Києві свій Організаційний комітет[298], їхні принципи було узагальнено в назві власного друкованого органу — «Українська Народня Соціялістична Республіка»: заміна української Директорії незалежним радянським українським урядом, до складу якого належали українці, що були прихильниками розбудови й української незалежності, і радянського суспільства. Водночас Оргбюро незалежників рішуче протистояло КП(б)У як антиукраїнській організації, що систематично порушувала національні права українців, перекручувала ідею диктатури пролетаріату на диктатуру їхньої партії та була одержима насильством як способом вирішення будь-якої проблеми. Розкол УСДРП офіційно проголосили на VI з’їзді в січні 1919 року, коли незалежники вийшли після відхилення