Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Провал Винниченкової місії мав ширші наслідки, ніж просто кінець кар’єри однієї з найяскравіших і найактивніших постатей української революції. Він показав, що у своїх інтересах більшовики були готові використати будь-яку людину чи групу, аби тільки посилити власні позиції, проте владою не ділитимуться ні з ким. Навіть якби укапісти злилися з КП(б)У в 1920 році, як це зробили боротьбисти, вони все одно не змогли б змінити ситуацію без підтримки Москви, бо саме за нею лишалося останнє слово в усіх важливих рішеннях, і керівництво РКП, вочевидь, не хотіло нічого тут змінювати.
Провал Винниченкової місії мав іще один наслідок. Протягом кількох місяців 1920-го укапісти мали привілейоване становище. Більшовики їх не тільки легалізували, а й нетривалий час фінансово підтримували. Потім цьому було покладено край, як і перспективам укапістів увійти до складу уряду[317]. Їх понизили до статусу легальної, проте недієздатної опозиції.
Укапісти стали ще більш заповзятими опонентами «радянського імперіалізму», вони активно критикували російсько-український військово-економічний союз як продовження колоніалізму та традицій російського шовінізму, що їх більшовики так і не спромоглися здолати[318]. Інколи деякі укапісти дозволяли собі такі вислови, які для більшовицьких вух звучали щонайменше як зрадницькі. Наприклад, укапіст Олійник заявив, що Росія нещадно експлуатує Україну:
…промисловість у Москві та Ленінграді використовує українське вугілля та українську сталь. У нас також працюють заводи, але вигоди від них нашим робітникам і селянам мало, бо все залізо, яке вони виробляють, відправляється до Великоросії[319].
Ще один укапіст був навіть радикальнішим у своїх висловлюваннях, публічно заявляючи: «Геть КП(б)У!» та «Цар Микола зводив собі пам’ятники — їх тепер нема жодного, пам’ятників Леніна не буде теж!»[320]. Оскільки укапістів було не так багато, вони не становили якоїсь політичної загрози більшовицькому режимові в Україні.
У серпні 1924 року укапісти востаннє подали заявку на вступ до Комінтерну, а 17 грудня 1924-го було створено спеціальну комісію з цього питання[321]. Останню можливість викласти свою позицію було надано КП(б)У, укапістам та лівій фракції укапістів, невеличкій групі укапістів, найнятих більшовицьким режимом для руйнування партії зсередини[322]. Членів цієї групи УКП позбавила членства в партії 1923-го. Серед представників більшовиків тільки колишній боротьбист Олександр Шумський визнав, що укапісти боролися за революцію й відіграли лише «об’єктивно контрреволюційну» роль, оскільки апелювали до несвідомості селянства й буржуазного націоналізму»[323]. Характерну для КП(б)У позицію озвучив Скрипник, який заявив:
На першому етапі непу, коли ми ще не усунули чимало недоліків, вони приходили до робітників і казали: «Якщо тобі погано живеться зараз, то це тому, що править Москва». Вони йшли до багатих селян і казали: «Тебе грабують! Хліб вивозять з України до Росії!». Ось на що перетворюється на практиці їхня програма. Дозвольте спитати: чим пропаганда цих «комуністів», цієї «комуністичної» партії відрізняється від контрреволюційної пропаганди наших ворогів? Різниці немає. Укапісти протиставляють Росію Україні. Так само роблять петлюрівці. І укапісти, і петлюрівці грають на власницьких інстинктах селян. У чому ж різниця? У тому, що укапісти прикривають свою діяльність іменем комуністів[324].
Що стосується лівої фракції УКП, то те, із яким запалом вони нападалися з критикою на УКП за «націоналізм» та «контрреволюційну діяльність» цієї партії, дало право Річицькому звинуватити цю фракцію в тому, що вони — лише група провокаторів, організована ДПУ[325]. Так чи інакше, рішення було ухвалено від початку: Виконавчий комітет Комінтерну наказав укапістам та їхній лівій фракції розпуститися й надав КП(б)У мандат на створення спільних комісій із обома групами для розгляду питання про вступ членів цих двох партій (УКП та лівої фракції УКП) до КП(б)У[326]. У січні 1925 року[327] Українська комуністична партія офіційно оголосила про саморозпуск[328]. За кілька тижнів саморозпустилася й ліва фракція[329].
* * *
Українізація була частиною всесоюзної політики коренізації, яку ухвалили за наполяганням Москви та яку впроваджували, попри опір багатьох членів усе ще переважно російської за своїм національним складом КП(б)У. Українські комуністи завжди залежали від прихильності до них Москви, оскільки справді народна демократія в Україні в будь-якому разі поклала б край владі КП(б)У, а демократія в самій партії послабила б позиції неросіян у КП(б)У. Це видно з того, що в самій КП(б)У до 1927 року українці були меншиною, хоча й становили 80 % населення України[330]. Разом із тим позицію українців у партії (поки що) забезпечувала Москва, яка вважала, що це в інтересах радянської влади — якомога більше легітимізувати національні прагнення неросійських за національним складом республік. Як у 1926 році сказав Калінін, уряд розумів, що підтримка національних почуттів неросіян у СРСР була в його інтересах: «Лише за таких умов… кожна національність вважатиме Радянський Союз своєю батьківщиною»[331].
Резолюція XII з’їзду щодо національного питання щонайменше дала певне полегшення тим, хто стверджував, що стабільної радянської України не може бути без надання їй українського характеру як такого. Рішення ухвалити політику українізації було передусім обіцянкою, що режим у радянській Україні не лише сприятиме розвитку української культури, а й згодом перетвориться на український режим. Це була спроба надати радянській Україні певного ступеня національної легітимності.
Безумовно, то була гра Радянського Союзу, у якій він зробив ставку на визнання національної різноманітності населення, щоб забезпечити стабільність. Такий хід обіцяв величезні вигоди, оскільки не лише гарантував стабільність радянських режимів у так званому прикордонні, а й підвищував імовірність того, що «споріднені» народи, які живуть на прикордонних із СРСР територіях, почнуть розглядати можливість бути національною республікою в складі СРСР. Разом із тим існувала загроза, що різні нації всередині СРСР можуть обрати різні шляхи розвитку, а це, своєю чергою, призвело б до потужних відцентрових тенденцій у самому СРСР. Як же можна було утримувати процес, легітимізований XII з’їздом, у певних межах? Як далеко зайде той радянський сурогат національного визволення? Саме ці питання стануть для Комуністичної партії (більшовиків) України основними.
