Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Польське вторгнення стало можливим завдяки тимчасовому союзу колишніх затятих ворогів. Після припинення вогню та закінчення війни[255] було засновано Західноукраїнську Народну Республіку на території Східної Галичини, до якої вторглися поляки. Формально об’єднавшись, УНР та ЗУНР мали свої окремі уряди, і то уряд першої був соціалістичним, а уряд другої тяжів до правого політичного спектра. У серпні 1919 року Петлюра надіслав до Варшави місію для перемовин про встановлення миру, і галичани боялися, що він пожертвує ними заради такого миру. Восени галичани уклали мир із Денікіним, а Петлюра уклав мир із поляками[256], погодившись на анексію Східної Галичини. Навесні 1920-го поляки та Петлюра почали спільний наступ і на нетривалий час витиснули більшовиків з України[257],[258]. Потім вітер повіяв у зворотному напрямку, і поляків було витіснено аж до передмість Варшави, та згодом вони знову пішли в наступ. Унаслідок цього Україну було поділено між поляками та більшовиками. Цим, а також остаточною поразкою залишків Добровольчої армії в листопаді 1920 року закінчилася російська громадянська війна. Проте для українців це означало лише припинення організованих військових дій у їхній власній війні за національне звільнення (якщо можна дозволити собі вживання цього терміна, більше притаманного нашим часам, ніж тодішнім реаліям). В Україні ситуація була далеко не мирною.
Згідно з двома різними джерелами, які, втім, подають однакові дані, станом на 1 квітня 1921 року на території України та Криму діяли 102 антикомуністичні повстанські загони. Кожен загін налічував від 20–30 до щонайбільше 500 озброєних чоловіків, а деякі — аж 800. До того ж анархістські сили Нестора Махна все ще налічували від 10 тисяч до 15 тисяч осіб. Окрім сил Махна, діяло приблизно 10 тисяч «куркульських бандитів», як їх називали більшовики[259]. Деякі були селянськими анархістами, деякі — лояльними Добровольчій армії, проте більшість із них були національно свідомими незалежно від того, підтримували вони Петлюру чи ні. «Куркульський бандитизм» певний час був для більшовиків основною проблемою. На її вирішення скеровували всі доступні сили: Червону армію, чекістів, робітничо-селянські загони, відділ спеціального призначення партії, комсомол та комнезами[260].
Основою «куркульського бандитизму» (хоча частка справжніх куркулів серед так званих «бандитів» є досить спірною) було розчарування села в політиці більшовиків[261]. Хоча селян уже не зганяли примусово до комун, найобурливішу щодо них політику реквізиції продовольства за номінальними фіксованими цінами було не лише впроваджено, а й посилено аж до 1921 року, коли ввели неп. В Україні впровадження непу було відкладено на кілька місяців пізніше, ніж у Росії[262]. Стан справ на селі яскраво відображали ті заходи, до яких вдавалися більшовики, щоб закріпитися в Україні.
Комбіди, лише створювані в Україні тоді, коли в Росії їх уже було об’єднано з сільськими та волосними радами, у травні 1920 року замінили на комітети незаможних селян — комнезами, аналогів яким у Росії не було. По суті, за своїми функціями ці дві організації ідентичні — вони були «збройними класовими організаціями», які мали утворювати комуни, вилучати зерно, боротися з «куркулями» — конфіскацією їхнього майна і зброєю[263]. Єдиною відмінністю комнезамів від комбідів було те, що до комнезамів належали й деякі представники нижньої верстви середнього класу селян, а також збіднілі селяни, тому вони формували міцніший фронт у боротьбі проти куркулів[264]. Роками саме комнезами залишалися основними органами радянської влади на селі.
Прекрасний портрет комнезамів у своїй праці 1923 року змалював один комуніст. Він вважав ці комітети потрібними, бо, за його словами, куркулі дуже часто намагалися «покласти сільські ради собі до кишені», а ця лінія аргументації підозріло нагадує ту, згідно з якою селянам не можна довіряти вирішення їхніх власних справ, оскільки «класові вороги» візьмуть усю владу в свої руки. Єдиною іншою організацією, на яку могла покладатися партія, був союз сільськогосподарських працівників — Всеробітземліс, але й той занадто слабкий. За оцінками автора, на час написання праці, комнезами становили половину радянської адміністрації на селі, попри ту кризу, у якій вони опинилися через неп. Перед тим вони були набагато сильнішими й мали більше повноважень: «насправді протягом 1920 року влада на селі майже повністю зосереджувалася в руках комнезамів, до того ж настільки, що практично було неможливо розрізнити повноваження комнезамів та виконавчих комітетів (рад)»[265]. Вочевидь, вони функціонували як дрібні місцеві тиранії, до справ яких ніхто із зовнішнього світу навіть не втручався:
Хто керує роботою комнезамів? Формально діяльність волосних і сільських комнезамів регулюється повітовими й губернськими підрозділами комнезамів при відповідних відділах управління Виконкомів. Насправді ж комнезами залишилися самі на себе та у всіх своїх діях керувалися власною «революційною» свідомістю.
Він додає, що членство в таких практично всемогутніх органах влади надавало «справжні вигоди й привілеї». Інколи відбувалися з’їзди чи конференції на рівні повітів та вище, і їхнім основним завданням було надавати інструкції чи допомагати цим комітетам. І партія, і держава загалом, як пише наш свідок тих подій, «із сумнівом» придивлялися до діяльності комнезамів[266]. Через побоювання, що владу в деяких комнезамах перебрали на себе заможні селяни, відбулися чистки в багатьох комітетах, проте навіть після цього якісний склад керівництва тих структур був не найкращим. Наказ від повітового комнезаму від 22 травня 1922 року у відповідь на запит, що робити з тими, хто протестує, яскраво ілюструє способи, якими ці місцеві органи влади виконували свою роботу. Якщо «куркульська контра заважає вашій роботі», радив начальник із повітового комнезаму своєму сільському колезі, винних слід ув’язнити на 15 діб. Якщо це не допомагає — «розстрілювати»[267].
Покладання на такі жорсткі інструменти врядування на місцях, як комнезами, не так вказує на злі наміри, як симптоматично ілюструє, наскільки поширеною була на селі ворожість до радянського режиму, котру інший комуніст назвав «об’єднаний фронт на селі проти радянської влади»[268]. Комнезами й далі функціонували як де-факто органи влади, паралельно із сільськими радами до того часу, коли цю ситуацію «подвійної влади» не було усунуто через реорганізацію комнезамів на «добровільні громадські організації», тобто коли їх позбавили політичної влади[269]. Немає жодного сумніву, що саме ця політика призвела до голоду 1921–1922 років.
