Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Українізація та криза українізації

Розділ III

Олександр Шумський та проблеми українізації радянської України

XII з’їзд партії ухвалив постанову про запровадження політики коренізації, сподіваючись зблизити народи Радянського Союзу. Влада мала на меті так об’єднати між собою нації, щоб неросійські розчинилися, і в результаті зовсім знівелювався національний поділ. У основу такої політики було покладено припущення, що офіційне заохочення до культурного розвитку народів буде сприйнято вдячно, а визнання національного розмаїття сприятиме міжнаціональній єдності та продемонструє, що немає приводів боятися зближення.

Але більшовицькі припущення — то одне, а реальність — то інше. Що як підтримка національного розмаїття тільки стимулює людей прагнути до ще відчутнішої відмінності від інших? Раптом вони вирішать, що зовсім не хочуть російського впливу? Чи усвідомлять, що прагнуть більшої незалежності, ніж їм дозволяє Москва? Це все питання, що випливають із традиційного способу мислення, яке Ленін намагався відкинути у своїх творах із національної проблематики. Леніністи вважали, що вождь більшовиків у цьому має рацію, а будь-які сумніви критиків безпідставні. Але, на жаль для леніністів, трапилося все якраз навпаки. Через три роки після початку коренізації Олександр Шумський вимагав замінити на посаді голову КП(б)У, якого призначив Сталін для пришвидшення українізації, на українця. У літературі Микола Хвильовий закликав до цілковитої відмови від впливу російської культури й обстоював переорієнтацію України на Західну Європу. Через п’ять років Михайло Волобуєв рішуче стверджував, що Росія експлуатувала Україну як залежну колонію. Москва була шокована, що такі незручні для неї питання взагалі порушувалися та активно обговорювалися, і саме тому влада вирішила втрутитися, аби зупинити поширення цієї єресі.

Практично все, що відрізняло український формат комунізму, можна було прямо чи опосередковано вивести від боротьбистів, українських революціонерів під проводом Олександра Шумського та Василя Еллана-Блакитного, які приєдналися до КП(б)У в 1920-му. Перед XII з’їздом Шумський і Блакитний найбільше серед партійців наполягали на поступках для українців. Після цього з’їзду вони були в передніх рядах КП(б)У серед тих, хто прагнув посилити легітимність радянської влади в Україні через офіційне заохочення національно-культурного розвитку. Так зване націонал-ухильництво Шумського полягало в його зусиллях, спрямованих на пришвидшення українізації та забезпечення її на найвищому політичному рівні. Такі прагнення було оцінено Москвою як загрозу єдності СРСР, і всі його дії таврувалися як «шумськизм». Навіть давню ідею про КП(б)У як продукт злиття російського більшовизму та українського боротьбизму було відкинуто, мотивуючи це тим, що останній — «неленінський». Кампанія проти Шумського спричинила політичну кризу, що призвела до відкритого розколу в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ). Це коштувало Радянському Союзу майже всієї тієї підтримки, яку він мав на українських землях по той бік західного кордону СРСР. Разом із тим, кампанія протистояння Шумському не стала кроком до повної відмови від ідеї про те, що радянська Україна торує власний шлях до соціалізму, бо це уявлення житиме аж до рішучого розриву між радянським режимом і селянами під час першої п’ятирічки. Однак ця кампанія була першим кроком до того, що згодом переросте в організовані зусилля з метою покласти край усьому національному в радянському житті. Наразі вона лиш продемонструвала межі того, наскільки радянській Україні дозволено відійти від російської моделі.

КП(б)У та українізація, 1923–1925 роки

Багато науковців ретельно досліджували політику українізації та її причини, тож немає потреби в нашій роботі надто заглиблюватися в це питання. Якщо коротко, то під час революції українці змогли розбудувати різні національні інституції. Більшовики були неспроможні звести нанівець їхні досягнення, тому намагалися зайняти місця очільників українського руху. Вони визнали, що українці ніколи не втихомиряться, аж доки більшовики не погодяться з їхніми національними прагненнями через прийняття української культури як власної та через подолання мовного бар’єра між режимом і тими, над ким він урядував. Затонський, мабуть, найвлучніше описав українізацію та її впровадження, коли вказав не тільки на формальне урівняння російської та української мов, а й на активну політику сприяння розвитку української культури, українізацію партії, урядової адміністрації та політику дерусифікації русифікованих у минулому українців[332].

Українізація в культурній сфері стала відчуватися набагато раніше, ніж дісталася політичного апарату. Перші особи переважно все ще російської КП(б)У були далекі від бажання українізувати саму владу. Адже це означало вивчення нової мови, яку не лише більшовики, а й міські жителі у своїй більшості вважали селянською. Багатьом здавалося, що долучитися до української культури означало стати по один бік із українським селом, а отже — відійти на узбіччя від розвиненішої культури російськомовних міст. Звісно, вони сприймали це як крок назад у розвитку. Типовим поглядом, що його сповідували багато більшовиків-не-українців в Україні, стало висловлювання Дмитра Лебедя, другого секретаря ЦК КП(б)У. Напередодні XII з’їзду він детально пояснив свою «теорію боротьби двох культур», стверджуючи, що суперництво між російською та українською культурами було неминучим в Україні й що партія повинна стати на бік російської культури міського пролетаріату супроти дещо відсталої культури українського села. Його доводи були діаметрально протилежними до того, що згодом стане українізацією. Як Лебедь сам писав:

…Поставити собі завдання активно українізувати партію, цебто і робітництво (а цього партія не може робити, не перекинувши своєї роботи і на робітництво), тепер буде для інтересів культурного руху захід реакційний, бо націоналізація, тобто штучне насаджування української мови в партії й робітничій клясі, при теперішньому політичному, економічному та культурному співвідношенні між містом і селом, — це значить стати на погляд нижчої культури села в порівнянні з вищою культурою міста[333].

Ідею Лебедя про неминучу боротьбу національних культур в Україні було швидко викинуто за борт, оскільки режим саме намагався покласти цій боротьбі край. Власне, його «теорія боротьби двох культур» здобула вічну лиху пам’ять у тому розумінні, що кожного, хто висловлював позицію, яка відходила на крок від офіційного погляду на національне питання, звинувачували в намаганнях відродити цю теорію.

Проте Лебедь та інші, хто дуже не хотів приймати українізацію та погоджувалися на неї зі скрипом, насправді не надто від неї постраждали. Після XII з’їзду Емануїл Квірінг, голова Катеринославського крила партії, став першим секретарем КП(б)У[334]. Лебедь був другим секретарем і другою людиною в українській партійній ієрархії