Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Та навіть цим заходам чинили значний опір. 5 травня 1946 року майбутній канцлер Західної Німеччини Конрад Аденавер публічно виступив проти заходів із денацифікації під час своєї промови у Вупперталі, вимагаючи, щоб «людям, лояльним до нацистів», дали спокій. Два місяці по тому в промові перед членами своєї партії, новоствореного Християнського-демократичного союзу, він знову повторив цю тезу: денацифікація тривала надто довго і не принесла нічого доброго. Занепокоєння Аденавера було щирим. Він вважав, що цькування німців звинуваченнями в злочинах нацистів — на судах, трибуналах чи перевиховних заходах — радше призведуть до підйому націоналізму, аніж зумовлять щире каяття. На думку майбутнього канцлера, доцільніше було дозволити і навіть заохочувати мовчання на цю тему, оскільки в його країні нацизм вкорінився дуже глибоко.
У дечому він мав рацію. У 1940-х роках німці мало розуміли, якими вони постають в очах світу. Їм було невтямки, що зробили вони та їхні керманичі; їх більше хвилювали їхні власні післявоєнні труднощі — брак харчів, житла і таке інше, — аніж страждання їхніх жертв по всій окупованій Європі. Вони справді радше були схильні бачити себе в ролі жертви, а відтак вважали суди й решту звинувачень у злочинах нацизму помстою союзників-переможців поваленому режимові[34]. За деякими шляхетними винятками, німецька післявоєнна політична й релігійна верхівка дійсно ніяк не спростовувала таке бачення, а звичні лідери країни — представники вільних професій, правники та держслужбовці — були найбільш скомпрометовані.
До анкет ставилися із сарказмом. Якщо з них і була якась користь, то здебільшого тільки для очищення репутації осіб, які перебували під підозрою, допомагаючи їм отримати довідки про благонадійність (так звані довідки «Персіл», за назвою мила для прання). Перевиховання також давало надзвичайно низькі результати. Одна річ була змусити німців відвідувати покази документальних фільмів, а зовсім інша — їх дивитися, не говорячи вже про обмірковування побаченого. Через багато років письменник Штефан Гермлін описав сцену у франкфуртському кінотеатрі, де німці мусили дивитися документальні стрічки про Дахау та Бухенвальд, щоб отримати картки на харчування: «У напівмороці прожектора я міг роздивитися, що більшість людей на початку фільму відвернулися й просиділи так до кінця сеансу. Сьогодні я думаю, що відвернуте убік обличчя справді відображало ставлення багатьох мільйонів. Нещасний народ, до якого належав і я, був сентиментальним і безжальним водночас. Йому не хотілося потрясінь від подій минулого й “пізнання себе”»[35].
Коли з початком «холодної війни» західні cоюзники полишили свої спроби денацифікації, стало зрозуміло, що, по суті, вони були марні. У Баварії, де станом на 1946 рік половину шкільних учителів звільнили, ті ж таки вчителі через два роки поновилися на роботі. У 1949 році новостворена Федеральна республіка припинила всі розслідування щодо минулого державних службовців та службовців збройних сил. У Баварії в 1951 році 94% суддів та прокурорів, 77% працівників Міністерства фінансів та 60% державних службовців у регіональному Міністерстві сільського господарства мали нацистське минуле. У 1952 році кожен третій чиновник Міністерства закордонних справ у Бонні був колишнім членом Нацистської партії. У новоствореному західнонімецькому дипломатичному корпусі 43% були колишніми членами СС, а інші 17 — служили в СД або Гестапо. Ганс Глобке, головний радник канцлера Аденавера в 1950-х роках, відповідав за офіційне тлумачення гітлерівських Нюрнберзьких законів 1935 року. Начальник поліції в Рейнланд-Пфальці, Вільгельм Гаузер, був оберштурмфюрером, який керував воєнними масовими вбивствами в Білорусі.
Те саме відбувалося і за межами державної служби. Денацифікація найменше торкнулася університетів та правничої сфери, попри відомі симпатії їхніх представників до гітлерівського режиму. Підприємці також легко відбулися. Фрідріх Флік, засуджений як військовий злочинець у 1947 році, через три роки за рішенням боннської влади вийшов на свободу, і як головного акціонера Даймлер-Бенц його поновили в правах. Усіх звинувачених керівників промислових концернів IG Farben[36] та Krupp[37] дочасно звільнили з ув’язнення, і вони всі повернулися до публічного життя практично без втрат. Уже в 1952 році у Fordverke, німецьку дочірню компанію Ford Motor, повернулося все вище керівництво нацистських часів. Навіть міри покарання нацистських суддів та лікарів концентраційних таборів, засуджених американським трибуналом, були скорочені або пом’якшені (за американського командувача Джона Макклоя).
Низьку результативність зусиль союзників підтверджують і дані опитувань громадської думки, проведені в перші післявоєнні роки. У жовтні 1946 року, коли закінчився Нюрнберзький трибунал, тільки 6% німців були готові визнати, що він здався їм «несправедливим», однак через чотири роки таку думку поділяв кожен третій. У цьому немає нічого дивного, позаяк упродовж 1945‒1949 років стабільна більшість німецьких громадян вважали, що «нацизм був хорошою ідеєю з поганим втіленням». У листопаді 1946 року 37% німців, які взяли участь в опитуванні в американській зоні, вважали, що «винищення євреїв, поляків та інших не-арійців було необхідним для безпеки німців заходом».
За даними того самого опитування, проведеного в листопаді 1946 року, кожен третій німець погоджувався з тезою, що «євреї не повинні мати такі самі права, як представники арійської раси». Це не надто дивно, враховуючи, що респонденти прожили дванадцять років за авторитарного уряду, відданого цій ідеї. Що справді дивує, то це опитування, проведене шість років по тому, згідно з яким дещо вища частка західних німців (37%) погоджувалася з тим, що для Німеччини було б краще, якби на її території не було євреїв. Також того самого 1952 року 25% західних німців визнали, що були про Гітлера «хорошої думки».
У зоні радянської окупації ставлення до нацистської спадщини було дещо іншим. Попри те, що радянські судді та юристи брали участь у Нюрнберзьких процесах, денацифікація на Сході полягала насамперед у колективному покаранні нацистів та їх викоріненні з усіх сфер життя. Місцева комуністична влада не мала жодних ілюзій щодо подій, які відбулися. Як сказав Вальтер Ульбріхт, майбутній лідер Німецької Демократичної Республіки, у промові перед представниками Німецької комуністичної партії лише через шість тижнів після поразки його країни, «трагедія німецького народу в тому, що він підкорився банді злочинців… Німецький робітничий клас та працездатне населення зробили помилку перед історією».
Це твердження містило більше, ніж готові були визнати Аденавер чи більшість західнонімецьких політиків, принаймні публічно. Але Ульбріхта, як і радянську владу, якій він підпорядковувався, цікавили не так ретрибуції за
