Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

І так діяли не лише німці. Щоденна італійська газета нової Християнсько-демократичної партії в день смерті Гітлера оприлюднила схожий заклик до забуття. «Ми маємо сили забути! — проголошувала вона. — Забудьте якнайшвидше!». На Сході найпотужнішим козирем комуністів стала обіцянка розпочати все з нового аркуша в країнах, де кожному було що забути: те, що коїли з ними, чи те, що вчинили вони самі. У всій Європі панувало неабияке бажання залишити минуле позаду й почати все спочатку, дотримуючись поради Ісократа афінянам в кінці Пелопоннеських воєн: «Урядуймо разом так, ніби не сталося нічого поганого».

Ця недовіра до спогадів про події нещодавнього минулого, пошук зручних міфів про антифашизм (у Німеччині — про борців із нацизмом, у Франції — про Опір, а в Польщі — про жертви) була найважливішою та невидимою спадщиною Другої світової війни в Європі. У своєму позитивному втіленні це пришвидшувало національне відновлення, дозволивши таким особам, як маршал Тіто, Шарль де Ґолль чи Конрад Аденавер, запропонувати своїм співгромадянам правдоподібне і навіть варте гордості уявлення про себе. Навіть Східна Німеччина заявляла про шляхетну точку відліку, вигадану традицію: міфологізоване й загалом значною мірою вигадане комуністичне «повстання» в Бухенвальді у квітні 1945 року. Такі історії дозволяли країнам, що пасивно страждали у війну (як-от Нідерланди), відкласти вбік спогади про власні компроміси, а тим, де боротьба мала не завжди правильні наслідки (приміром, у Хорватії), — поховати пам’ять про це в заплутаній історії різних проявів героїзму.

Без такої колективної амнезії приголомшливе післявоєнне відновлення Європи було б неможливе. Безперечно, багато з того, що викинули з пам’яті, пізніше поверталося і не давало спокою. Однак лише значно пізніше стало зрозуміло, як сильно післявоєнна Європа спиралася на засадничі міфи, які з плином років руйнувалися і відходили в небуття. В умовах 1945 року, на вкритому руїнами континенті, було дуже вигідно поводитися так, ніби минуле справді мертве й от-от має початися нова доба. Ціною цього було певне вибіркове та колективне забування, особливо в Німеччині. Однак усім багато чого хотілося викинути з пам’яті, а в Німеччині — і поготів.

Розділ 3

Відновлення Європи

Усі ми вже знаємо, що після цієї війни суспільство не може йти далі своїм звичаєм, що війна сама собою — це тиха революція, яка торує шлях для нового типу спланованого порядку.

Карл Маннгайм

Усі практично одностайно погоджуються, що із завданнями відбудови засобами капіталізму не впоратися.

Йозеф Шумпетер

Багато хто з нас був розчарований тією Британією, до якої ми повернулися… Ніхто не міг за ніч перетворити її на країну, про яку ми мріяли.

Місіс Вінні Вайтгауз за книжкою Пола Еддісона «Коли закінчилася війна»

Потрібно зруйнувати зачароване коло і повернути європейцям упевненість в економічному майбутньому їхніх країн та Європи загалом.

Джордж Маршалл

Масштаб європейської катастрофи створював нові можливості. Війна змінила все. Знову жити так, як до 1939 року, було неможливо практично ніде. Такий погляд, звичайно, поділяла молодь та радикали, однак очевидність цього твердження так само розуміли і проникливі спостерігачі зі старшого покоління. Шарль де Ґолль, який походив із католицької буржуазної родини з півночі Франції та якому на момент звільнення країни було 54 роки, висловився щодо цього вельми влучно: «Під час катастрофи, під тягарем поразки, у головах людей сталася велика зміна. Для багатьох лихо 1940 року здавалося поразкою керівного класу та системи в кожному її прояві».

Однак проблеми почалися не в 1940 році — ані у Франції, ані деінде. Борцям із фашизмом здавалося, що вони весь час воюють не лише з військовими окупантами та їхніми місцевими заступниками, а з цілою політичною та соціальною системою, яку вони вважали безпосередньо відповідальною за ті лиха, які пережили їхні країни. Саме політики, банкіри, бізнесмени та солдати міжвоєнних років, які зрадили жертв Першої світової війни й заклали основу для Другої, привели їхні країни до катастрофи. Це були «винні» («Guilty men»), як писали в одній британській брошурі, що вщент розкритикувала консервативних поборників політики умиротворення до 1940 року. Саме вони та їхня система опинилися в центрі планів щодо післявоєнних змін.

Отже, опір повсюдно був імпліцитно революційним. Це було закладене в його логіці. Відкидання суспільства, яке породило фашизм, природно означало «мрію про революцію, яка почне все із чистої дошки» (за словами Італо Кальвіно). У більшості країн Східної Європи дошку, як ми бачили, справді витерли начисто. Але навіть у Західній Європі панувало очікування кардинальної та стрімкої суспільної трансформації: зрештою, хто б міг стати їй на заваді?

З погляду рухів Опору воєнного часу післявоєнна політика мала стати продовженням їхньої боротьби, природним масштабуванням та розширенням їхнього підпільного існування. Багато молодих чоловіків та жінок, які опинилися на передовій підпільного руху, не мали іншого досвіду громадського життя: з 1924 року в Італії, з початку 1930-х років у Німеччині, Австрії та більшості країн Східної Європи, а від 1940 року — по всій окупованій континентальній Європі нормальної політики не існувало. Політичні партії були заборонені, вибори фальсифіковані або скасовані. Бути в опозиції до влади, обстоювати соціальні зміни чи навіть політичну реформу означало оголосити себе поза законом.

Отож це нове покоління розуміло політику насамперед як опір — владі, традиційному суспільному чи економічному ладу, опір минулому. Клод Бурде, активний учасник руху Опору у Франції, редактор провідних видань лівого спрямування та письменник повоєнних років, відтворив цей настрій у своїх мемуарах, «L’aventure incertaine»[38]. «Опір, — писав він, — перетворив нас усіх на опозиціонерів у всіх значеннях цього слова — як проти людей узагалі, так і проти суспільного ладу». Перехід від боротьби з фашизмом до перешкоджання післявоєнному повторенню помилок 1930-х років здавався природним кроком. Від цього в суспільстві панувало дивне піднесення, яке відзначали багато самовидців одразу ж після звільнення. Попри всюдисущу злиденність — навіть завдяки їй, — мало постати щось нове, краще. «Ніхто з нас, — відзначали редактори італійського видання Società в листопаді 1945 року, — не визнавав свого минулого. Нам здається, що воно за межами розуміння… У нашому сьогоденні переважає відчуття остовпіння та інстинктивного пошуку мети. Ми просто обеззброєні фактами».

Головною перешкодою на шляху радикальних змін після поразки Гітлера стали не реакціонери чи фашисти, які об’єдналися з диктаторами