Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Часом припускають, що таку віру в планування — політичну релігію післявоєнної Європи — заохочував приклад Радянського Союзу: планова економіка, яка нібито уникнула травм капіталістичної Європи, витримала атаку нацистів і перемогла в Другій світовій війні завдяки низці детальних планів-п’ятирічок. Це зовсім не так. У післявоєнній Західній та Центральній Європі лише комуністи вірили в радянську модель планування (про яку знали дуже мало), та вони і гадки не мали, чи такі плани можуть бути застосовані в їхніх місцевих умовах. За винятком одиниць, усі тогочасні західні апологети планування були далекі від радянської одержимості кількісними планками, квотами виробництва й централізованими директивами. На заході такі урядовці, а їх було чимало типів і видів, використовували зовсім інший інструментарій.

Мода на плани та планування почалася задовго до 1945 року. Під час міжвоєнної депресії від Угорщини до Великої Британії лунали голоси на підтримку планової економіки того чи іншого типу. Деякі із запропонованих ідей, зокрема в Австрії та Товариством Фабіана[40] в Британії, сягали давнішої соціалістичної традиції, але більшість спиралася на ідеї ліберальних реформаторів до 1914 року. Модель держави-«доглядача», як у ХІХ столітті, завдання якої зосереджувалися на безпеці та громадському порядку, застаріла, говорили критики. Тепер, хоча б із міркувань розважливості — щоб запобігти політичному перевороту, — необхідно втручатися в економіку, щоб урівноважити дисбаланс, викорінити неефективність та компенсувати нерівність і несправедливість ринку.

До 1914 року в головному фокусі таких реформаторських проєктів були заклики до прогресивного оподаткування, захисту праці та, час від часу, встановлення державної власності на обмежену кількість природних монополій. Однак коли міжнародна економіка зазнала колапсу, а згодом почалася війна, планування стало більш нагальним й амбітним. Середовищами молодих інженерів, економістів і держслужбовців у Франції та Німеччині навперебій ширилися версії національного Плану, згідно з яким держава мала активно діяти задля підтримки, придушення, сприяння чи, за потреби, спрямування ключових секторів економіки.

Упродовж майже всього міжвоєнного часу планувальники-фантазери та їхні прибічники в розпачі ниділи на політичних задвірках. Старше покоління політиків не чуло їхніх закликів: для багатьох представників консервативної правиці й центристів утручання держави в економіку досі здавалося неприйнятним, тоді як соціалістична лівиця загалом вважала, що тільки постреволюційне суспільство спроможне раціонально планувати свої економічні справи. До того часу капіталізм був приречений страждати і зрештою зазнати краху через власні суперечності. Думка про можливість «планування» капіталістичної економіки здавалася обом сторонам нісенітницею. Таким чином, розчарованих прибічників планової економіки нерідко притягували авторитарні партії радикальної правиці, підкреслено більш відкриті до їхніх ідей.

Отже, те, що Освальд Мослі та деякі інші британські лейбористи навернулися у фашизм із розпачу через невдалу відповідь їхньої партії на Велику депресію, не було випадковістю. У Бельгії Гендрік де Ман аналогічним чином не зміг переконати своїх однопартійців-соціалістів у життєздатності його «Плану» та почав пропонувати більш авторитарні рішення. У Франції чимало блискучих молодих лідерів, незадоволених неспроможністю власної Соціалістичної партії творчо підійти до врегулювання економічної кризи, вийшли з неї та сформували новий уряд. Багато хто з них, як і інші, їм подібні, опинилися в лавах фашистів.

Прибічники Муссоліні у Франції та Британії до 1940 року заздрили тому, що вважали його успіхом у подоланні економічних недоліків Італії шляхом державного планування та заснування парасолькових структур для цілих секторів економіки. Альберт Шпеєр, утілювач гітлерівського Нового ладу, здобув чималу популярність за кордоном зі своєю програмою економічного керування та регуляції. У вересні 1943 року Шпеєр та Жан Бішелон, міністр промислового виробництва режиму Віші, розробили систему зниження тарифів, що ґрунтувалася на міжвоєнних «планових» ідеях, які були близькими провісниками європейських торговельних відносин та франко-німецької економічної координації в подальші роки. У «Молодій Європі», клубі, заснованому в 1933 році для молодих мислителів і політиків, які прагнули сформувати новий напрямок в урядуванні, майбутній бельгійський державний діяч та єврофіл Поль-Анрі Спаак та інші його сучасники-однодумці, як-от Отто Абец, у майбутньому нацистський військовий адміністратор у Парижі, обмінювалися думками щодо посилення ролі держави.

Одне слово, у «планування» складна історія. Багато його адвокатів отримали перший досвід як держслужбовці та керівники на підприємствах під час роботи в окупаційних адміністраціях — у Франції, Італії, Бельгії та Чехословаччині, уже не кажучи про Німеччину. Британія не була під окупацією, але й там війна запровадила та призвичаїла британців до донедавна доволі абстрактного поняття урядового «планування». У Британії насамперед через війну уряд опинився в центрі економічного життя. Білль про надзвичайні повноваження від травня 1940 року уповноважував уряд доручати будь-кому виконувати будь-яке завдання в ім’я національних інтересів, контролювати будь-яке майно та використовувати будь-яке підприємство заради тієї мети, яку обирала держава. Кеннет Гарріс, біограф Клемента Еттлі, прем’єр-міністра Британії від лейбористів у післявоєнні роки, писав: «Державне планування та державна власність, які в 1945‒1951 роках здавалися результатом втілення лейбористським урядом соціалістичних принципів, значною мірою були спадщиною держави, організованої для участі в тотальній війні».

Отже, фашизм і війна були тими сполучними ланками, які пов’язували єретичні, маргінальні та часто суперечливі ідеї щодо планової економіки з панівними післявоєнними економічними підходами. Однак скомпрометоване минуле майже не знижувало привабливості планування: попри зв’язки з ультраправими, ультралівими, окупацією чи війною, планування абсолютно точно не співвідносили з дискредитованою політикою міжвоєнного періоду, що якраз широко тлумачили на його користь. Планування радше пов’язували з довірою до держави. У багатьох країнах це було наслідком обґрунтованого й підсиленого досвідом війни усвідомлення, що за відсутності будь-якої структури, відповідальної за регуляцію або розподілення, між особою та бідністю стояла тільки держава. Але ентузіазм того часу щодо державного втручання в економіку був продиктований не лише відчаєм чи власними інтересами. Тогочасні настрої вдало підсумував у своїй концепції Клемент Еттлі, британський лідер лейбористів, чия партія перемогла консерваторів Черчилля за результатами вирішальних виборів у 1945 році: що було потрібно тепер, то це «добре спроєктовані й добре побудовані міста, парки й спортивні майданчики, будинки й школи, заводи й магазини».

Люди сильно вірили в спроможність (а не тільки обов’язок) держави розв’язувати масштабні проблеми шляхом мобілізації та спрямування людей і ресурсів заради спільного блага. Звичайно, такий спосіб мислення був особливо близький соціалістам; але ідеєю про те, що добре спланована економіка означала багатше, справедливіше та краще регульоване суспільство, перейнялися дуже широкі верстви, зокрема християнсько-демократичні партії, які здобували дедалі більшу популярність у всій Західній Європі. Англійський історик Алан Джон Персіваль Тейлор у листопаді 1945 року заявив слухачам BBC, що «ніхто в Європі не вірить в американський спосіб життя,