Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Про те, щоб карати німців лише за лояльність до нацизму, навіть не йшлося, хоча Нюрнберзький суд і дійшов висновку, що нацистська партія — це злочинна організація. Нацистів було надто багато, а аргументи проти колективних вироків — надто переконливі. У кожному разі ніхто б не знав, що робити із судовим рішенням про подібну провину багатьох мільйонів людей. Утім відповідальність нацистських лідерів не викликала сумнівів, як і їхня подальша доля. За словами Телфорда Тейлора, одного з прокурорів США в Нюрнберзі та головного прокурора подальших процесів, «надто багато людей вважали, що неправомірно постраждали від лідерів Третього Райху, і вимагали справедливого суду».

Від самого початку суди над німецькими військовими злочинцями апелювали не лише до справедливості, але й до виховання. Головний Нюрнберзький процес двічі на день транслювали на німецькому радіо, а нагромаджені свідчення використовували в школах, кіно та центрах перекваліфікації по всій країні. Однак зразкові результати процесів були не завжди самоочевидними. У низці ранніх процесів над командувачами та охоронцями концентраційних таборів багатьом узагалі вдалося уникнути покарання. Їхні адвокати вдало використали англо-американську систему змагального правосуддя, піддаючи перехресному допиту та приниженням свідків і колишніх в’язнів концтаборів. Під час процесу в Люнебурзі над працівниками табору в Берген-Бельзені (із 17 вересня по 17 листопада 1945 року) британські адвокати досягли певного успіху, довівши, що їхні підзахисні лише виконували (нацистські) закони: 15 із 45 підсудних виправдали.

Тож важко з’ясувати напевно, які наслідки суди над нацистами мали для політичного та морального перевиховання Німеччини й німців. Безперечно, чимало людей обурювалися тим, що це було «правосуддя переможців» — а саме так і було. Однак водночас то були реальні процеси над реальними злочинцями за безсумнівно кримінальні вчинки, і вони встановлювали прецедент надзвичайної ваги для майбутньої міжнародної юриспруденції. Під час процесів та розслідувань 1945‒1948 років (коли Комісію ООН з воєнних злочинів розпустили) було оприлюднено надзвичайну кількість письмових та усних свідчень (зокрема тих, які стосувалися німецьких планів із винищення європейських євреїв) — саме тоді, коли німцям, та й не лише їм, найбільше хотілося все якнайшвидше забути. Вони чітко дали зрозуміти, що, якщо особа вчинила злочин з ідеологічних чи державних міркувань, відповідальність за це лягала на цю особу, і це каралося згідно із законом. Виконання наказу не було виправданням.

Утім процеси над німецькими воєнними злочинцями, проваджені союзниками, неминуче мали два недоліки. Численні експерти з Німеччини та Східної Європи засудили участь радянських прокурорів та суддів як лицемірство. Поведінка Червоної армії та дії Радянського Союзу на «звільнених» ним територіях ні для кого не були таємницею. Насправді тоді про них напевно знали і писали більше, ніж у подальші роки. До того ж у пам’яті людей усе ще були свіжі спогади про чистки та розправи 1930-х років. Те, що совєти судили нацистів — часом за ті самі злочини, які вчиняли вони самі, — знецінювало Нюрнберг та інші процеси, перетворюючи їх на вправляння з антинімецької помсти. Як сказав Джордж Кеннан, «єдиним висновком, який випливав із цього процесу, було те, що очільників одного уряду за одних обставин за такі злочини можна було відбілити й пробачити, а іншого — за інших обставин — покарати на смерть без виправдання чи пробачення».

Радянська присутність у Нюрнберзі була ціною, яку довелося сплатити за військове союзництво та неабияку роль Червоної армії в поразці Гітлера. Але другий недолік трибуналів полягав у самій природі судового процесу. Саме через те, що особисту провину очільників Третього Райху, починаючи із самого Гітлера, встановлювали так повно і скрупульозно, багато німців повірили в те, що решта з них не несе жодної провини, що загалом німецький народ — так само пасивна жертва нацизму, як і всі інші. Можливо, нацистські злочини і були «скоєні в ім’я Німеччини» (цитуючи слова колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, вимовлені п’ятдесят років по тому), але мало хто по-справжньому розумів, що це справа рук німців.

Американці це добре усвідомлювали, тому у своїй зоні одразу ж розпочали програму перевиховання та денацифікації. Метою програми було заборонити Нацистську партію, знешкодити її коріння й посіяти зерна демократії та свободи в громадському житті німців. Армію США в Німеччині супроводжували безліч психологів та інших фахівців, які мали визначити причину, чому німці зайшли так далеко. Британці також реалізували подібні проєкти, хоча й із більшим скепсисом та меншими ресурсами. Французів це майже не цікавило. Натомість радянські сили спершу висловили із цим цілковиту згоду, тож заходи з агресивної денацифікації були одним із небагатьох пунктів, щодо яких Об’єднані окупаційні сили принаймні якийсь час мали консенсус.

Німеччина та Австрія: зони союзницької окупації

Справжня проблема полягала в тому, що будь-яку послідовну програму з викорінення нацизму з німецького життя в умовах 1945 року просто неможливо було втілити. Генерал Луцій Клей, американський головнокомандувач військової адміністрації, зауважував: «Нашою найбільшою адміністративною проблемою було знайти достатньо компетентних німців, які не були тим чи іншим чином пов’язані чи залучені до нацистського режиму… Надто часто здавалося, що єдині, хто мають відповідну кваліфікацію, — це кар’єрні держслужбовці, більшість з яких — більш ніж формальні учасники (за нашим визначенням) діяльності Нацистської партії».

Клей не перебільшував. 8 травня 1945 року, коли війна в Європі закінчилася, у Німеччині налічувалося 8 мільйонів нацистів. У Бонні зі 112 лікарів 102 були членами партії — чинними чи колишніми. У зруйнованому Кельні з 21 фахівця міської гідротехнічної служби — чиї вміння незамінні для відновлення систем водопроводу та каналізації, а відповідно попередження епідемії — нацистами були 18. Саме такі люди неминуче мусили обійняти посади в цивільній адміністрації, інститутах охорони здоров’я, службах міської відбудови та приватному секторі в післявоєнній Німеччині, нехай і під наглядом союзників. Про те, щоб просто викреслити їх з німецького життя, не могло бути й мови.

Утім такі спроби були. У трьох західних зонах окупованої Німеччини, більшу частину яких контролювали Сполучені Штати, було заповнено 16 мільйонів Fragebogen (анкет). Американська адміністрація внесла три з половиною мільйони німецьких громадян (близько чверті населення зони) до списку «підсудних випадків», хоча більшість з них так і не постала перед місцевими денацифікаційними трибуналами, створеними в березні 1946 року