Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Досвід Італії був іншим з кількох причин. Попри те, що це була колишня країна Осі, уряди союзників наказали Італії провести власні судові процеси та чистки; зрештою, у вересні 1943 року країна перейшла на інший бік. Однак щодо того, кого і за що судити, цілковитої ясності не було. Тимчасом як в інших країнах Європи колаборантів здебільшого таврували як «фашистів», в Італії цей ярлик стосувався занадто широкої та неоднорідної маси. Від 1922 до 1943 року країною керували свої власні фашисти, а від влади Муссоліні її звільнив один із його маршалів — П’єтро Бадольо, чий перший антифашистський уряд і сам складався здебільшого з колишніх фашистів.
Найочевиднішим фашистським злочином, який підлягав кримінальному переслідуванню, була колаборація з ворогом після 8 вересня 1943 року (коли відбулося німецьке вторгнення). Унаслідок цього більшість обвинувачень було винесено на окупованій півночі країни та пов’язано з маріонетковим урядом, встановленим у Сало на озері Гарда. Опитувальник «А ти був фашистом?» (scheda personale, або особиста картка), який став об’єктом багатьох жартів, виявляв відмінність між фашистами Сало та рештою фашистів. Заходи щодо перших встановлював декрет № 159, виданий у липні 1944 року тимчасовою законодавчою Асамблеєю; він описував «особливо тяжкі вчинки, які, хоч і не належали до злочинної діяльності, вважалися такими, що суперечили розсудливості та нормам політичної пристойності».
Цей химерний законотворчий витвір, на думку авторів, мав допомогти обійти складність притягнення до відповідальності чоловіків та жінок за вчинки, які вони скоїли, працюючи на визнаний державний уряд. Але Високий суд, створений у вересні 1944 року для процесів над найважливішими злочинцями, складався із суддів та правників, що самі в минулому переважно були фашистами, так само як і штат Надзвичайного суду присяжних, завданням якого було покарання молодших працівників колабораційного режиму. За цих умов навряд чи можна було сподіватися, що населення країни ставитиметься до судових процесів із належною повагою.
Не дивно, що результати не задовольняли нікого. Станом на лютий 1946 року справи порушили проти 394 тисяч державних працівників, з яких тільки 1580 були виправдані. Більшість із тих, хто постав перед судом, стверджували, що були «хамелеонами» (gattopardismo), тобто вели тонку подвійну гру в умовах фашистського тиску: зрештою, членами Фашистської партії обов’язково мусили стати всі державні службовці. Чимало тих, хто проводив допити, і самі могли б легко опинитися по той бік столу, а тому ставилися до таких пояснень цілком прихильно. Після низки гучних процесів над кількома високопоставленими фашистами та генералами обіцяна чистка уряду й адміністрації зійшла нанівець.
Висока комісія, яка мала здійснювати чистку, закрилася в березні 1946 року, а через три місяці оголосили про перші амністії, зокрема про анулювання всіх тюремних вироків терміном до п’яти років. Буквально кожен префект, мер та бюрократ середньої ланки, який потрапив під чистку в 1944‒1945 роках, міг відновитися на посаді та уникнути виплати призначених штрафів, а більшість із майже 50 тисяч італійців, які потрапили за ґрати через фашистську діяльність, провели там небагато часу[28]. За рішенням суду було страчено щонайбільше 50 осіб (утім ця цифра не враховує 55 фашистів, яких убили партизани у в’язниці Скіо 17 липня 1945 року).
За часів «холодної війни» відповідальність за відносно безболісний перехід Італії від нацистського блоку до демократичного союзника часто покладали на зовнішній (американський) тиск, а також на політичний вплив Ватикану. Натомість реальність була набагато складнішою. Справді, Католицька церква дуже легко відбулася, з огляду на теплі стосунки папи Пія ХІІ з фашистами і його стратегічне ігнорування нацистських злочинів в Італії та інших країнах. Відчувався помітний церковний вплив. Окрім того, англо-американська військова адміністрація явно не хотіла усувати скомпрометованих керманичів, коли ті намагалися відновити на півострові нормальне життя. І загалом фашистські чистки давали ефективніший результат у регіонах, де лівий рух Опору та його політичні представники міцніше втримували свої позиції.
Утім проєкт амністії в червні 1946 року підготував саме Пальміро Тольятті, п’ятдесятиоднорічний очільник Італійської комуністичної партії, який у післявоєнному коаліційному уряді обіймав посаду міністра юстиції. Після двадцяти років в еміграції та багатьох років на високих посадах Комуністичного інтернаціоналу він не мав ілюзій щодо меж можливого і неможливого, коли війна на європейському континенті скінчиться. Повернувшись із Москви в березні 1944 року, під час промови в Салерно він оголосив, що його партія віддана національній єдності та парламентській демократії, чим здивував і збентежив багатьох своїх послідовників.
Тольятті не бачив жодного сенсу в тому, щоб штовхати до громадянської війни — або радше підживлювати війну, яка вже і так тривала, — країну, де мільйони людей, більшість із яких аж ніяк не зараховувала себе до політичної правиці, були скомпрометовані своїми зв’язками з фашизмом. Набагато доцільніше було працювати над відновленням порядку та нормального життя, залишити фашистську епоху в минулому та боротися за владу через виборчі бюлетені. Крім того, завдяки власному привілейованому становищу як поважна особа в міжнародному комуністичному русі, стратегічні перспективи якого сягали далеко за межі італійських берегів, Тольятті розглядав грецьку ситуацію як застереження.
У Греції попри те, що у воєнний час колабораціонізм серед урядової та підприємницької верхівки справді був поширений, післявоєнні чистки були спрямовані не на правицю, а на лівих. Цей випадок був унікальним, але показовим. Громадянська війна 1944–1945 років переконала британців, що тільки рішуче відновлення консервативного режиму в Афінах могло стабілізувати цю маленьку, але стратегічно важливу країну. Чистка або інші залякування підприємців та політиків, які співпрацювали з італійцями чи німцями, могли б призвести до масштабних наслідків у країні, де революційно налаштована лівиця, здавалося, готова була захопити владу.
Отже, загрозою стабільності в Егейському морі та на Південних Балканах після німецької армії, що відступала, стали грецькі комуністи, які добряче зміцнили свої позиції, та їхні союзники-партизани в горах. Надзвичайно мало осіб дістали суворе покарання за колаборацію з країнами Осі під час війни, але стосовно лівих смертну кару призначали направо і наліво. Оскільки в Афінах чітко не розрізняли лівих партизанів, які боролися проти Гітлера, та комуністів-підпільників, що намагалися скинути післявоєнний грецький уряд (і це справді найчастіше були ті самі люди), у подальші роки в судах і тюрмах швидше опинялися учасники руху Опору, а не
