Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
У випадку поважних поліцейських чинів чи урядовців, без сумніву, відповідальних за обслуговування інтересів нацистів у лавах маріонеткових режимів, яким вони служили, таке виправдання було щонайменше нещирим. Але якщо справа стосувалася нижчих за рангом службовців, уже не кажучи про тисячі тих, хто працював безпосередньо на ці режими або в складі організацій та підприємств, які щось для них робили, розібратися було справді нелегко. Та чи було, наприклад, правильно судити когось за членство після травня 1940 року в політичній партії, яка офіційно входила до складу довоєнного парламенту, однак потім співпрацювала з німцями під час окупації?
Передбачаючи цю проблему, французький, бельгійський та норвезький уряди в екзилі намагалися у воєнний час видавати застережні укази про жорсткі покарання за такі дії по завершенні війни. Але вони мали на меті віднадити людей від співпраці з нацистами і не стосувалися ширших питань закону і справедливості. Найважливішим було те, що вони не могли заздалегідь розв’язати проблему визначення особистої та колективної провини. Ті, хто опинився при владі в 1944–1945 роках, мали політичну перевагу: вони могли приписати масову відповідальність за воєнні злочини й колабораціонізм наперед визначеному переліку осіб — членам певних політичних партій, військових організацій та урядових агенцій. Але така процедура оминала багатьох осіб, чийого покарання вимагали народні маси, проте охоплювала тих, чиїм головним переступом була бездіяльність або боягузтво; і найголовніше, вона зумовлювала той чи інший колективний обвинувальний вирок — табу для більшості європейських юристів.
Замість цього перед судом поставали окремі особи, а вироки суддів залежали від того, коли і де їх ухвалювали. Багатьох людей несправедливо виокремлювали з-поміж інших та карали. Ще більше взагалі уникнули покарання. Під час процесів траплялися незліченні процедурні порушення та неочікувані збіги обставин, а мотиви, якими керувалися уряди, прокурори та судді, виявлялися аж ніяк не безневинними — їх затьмарювали власні інтереси, політичні розрахунки чи емоції. Отже, результати не були бездоганні. Однак коли ми оцінюємо судові розгляди та відповідну суспільну чистку, якими позначився перехід від війни до миру в Європі, то маємо весь час пам’ятати про трагедію, яка щойно завершилася. В умовах 1945 року дивовижно, що верховенство права взагалі було відновлене; зрештою, ніколи раніше весь континент не мусив давати визначення новим видам злочинів такого масштабу та намагатися зробити так, щоб злочинці постали перед сяким-таким правосуддям.
Кількість людей, яких було покарано, і міра цього покарання дуже варіювали залежно від держави. У Норвегії, країні з лише тримільйонним населенням, перед судом постали абсолютно всі члени «Національної єдності», головної організації, яка співпрацювала з нацистами, — усі 55 тисяч. Окрім членів цієї партії, судили ще 40 тисяч осіб. Сімнадцять тисяч чоловіків та жінок були засуджені до тюремного ув’язнення, тридцять осіб отримали смертні вироки, двадцять п’ять з яких виконали.
Кількість кримінально переслідуваних порівняно із загальною кількістю населення ніде не була такою високою. У Нідерландах розслідування провадили щодо 200 тисяч осіб, з яких близько половини потрапило до в’язниці, дехто за виконання нацистського привітання, яке вважали злочином. Сімнадцять з половиною тисяч державних службовців утратили роботу (на відміну від тих, хто працював на виробничих посадах, у сфері освіти, права чи медицини); 154 осіб засудили на смерть, 40 вироків було виконано. У сусідній Бельгії до вищої міри покарання засудили значно більше осіб (2940), але у відсотковому співвідношенні було страчено набагато менше (лише 242 особи). Приблизно стільки ж колаборантів отримали тюремний строк. Утім Нідерланди невдовзі амністували більшість засуджених, тоді як Бельгія довше тримала їх у в’язниці, а також назавжди обмежила у громадянських правах колишніх колаборантів, яких визнали винними в тяжких злочинах. Усупереч усталеному післявоєнному міфу, фламандське населення не зазнавало непомірних за своїми масштабами переслідувань, але довоєнним бельгійським елітам — католикам, соціалістам та лібералам — справді вдалося відновити контроль над Фландрією і Валлонією завдяки репресіям проти (здебільшого фламандських) прибічників Нового ладу періоду війни.
Різниця між Норвегією, Бельгією, Нідерландами (і Данією), законні уряди яких втекли в еміграцію, та Францією, де для багатьох людей режим Віші став легітимним урядом, красномовна. У Данії злочин колабораціонізму взагалі був практично нечуваним. Утім з кожних ста тисяч данців 374 засудили до тюремного ув’язнення внаслідок післявоєнних процесів. У Франції воєнний колабораціонізм набув значного поширення, саме тому покарання було доволі м’яким. Оскільки головним колаборантом виступала сама держава, судити простих громадян за той самий злочин не годилося та, м’яко кажучи, сіяло б незгоду — тим паче, що троє з чотирьох суддів на судових процесах над колаборантами у Франції самі служили колабораційному урядові. Тож зі ста тисяч до в’язниці за злочини, скоєні під час війни, потрапили 94 особи (менше ніж 0,1% населення). Із 38 тисяч в’язнів більшість вийшла на волю в результаті часткової амністії 1947 року, а решта, за винятком півтори тисячі, — унаслідок амністії 1951 року.
Протягом 1944‒1951 років державні суди Франції засудили 6763 особи на смерть (з них 3910 — заочно) за зраду та дотичні злочини. Із цих вироків виконали 791. Головним покаранням, до якого засуджували французьких колаборантів, була «національна деградація», введена 26 серпня 1944 року, одразу ж після звільнення Парижа. Ось що із сарказмом писала про це Жанет Фленнер: «Національна деградація означає, що тебе позбавляють усього, що полюбляють французи: приміром, носити воєнні відзнаки; права бути юристом, нотаріусом, вчителем у державній школі, суддею і навіть свідком у суді; права керувати видавництвом, радіо чи кінокомпанією; але найголовніше — права бути директором страхувальної агенції чи банку».
Такий вирок винесли 49 723 французам. Одинадцять тисяч державних службовців (1,3% всіх державних працівників, але набагато менше ніж 35 тисяч, які втратили роботу в часи режиму Віші) були усунені з посад або ж покарані іншим чином, однак
