Серед таємниць і чудес - Микола Олександрович Рубакін

Цілу ніч лив страшенний дощ, а коли розвиднілось, зчинилася люта буря і охопила небосхил. Піднялася від початку небес темна хмара, бог бурі Раману гримів усередині неї, а боги Небо і Меродах ішли попереду. Буря руйнувала все в горах і на рівнинах. Бог Нергал дав волю вітрам. Бог Нініб широко розлив ріки. Духи спустошували землю, змітали все з її лиця. Води, що розлилися, піднялися до небес. Бог Анунах підніс високо свій факел — від його променистого світла вся країна засяяла. Буйство Раману досягло небес. Все, що було світлом, стало темрявою.

На землі, розповідає далі ассірійський переказ, всі люди загинули. Брат не бачив брата. Люди не знали одні про одних. На небі навіть боги були злякані потопом і присіли навпочіпки, притиснувшись до кругової стіни (небозводу). Богиня Іштар плакала, сповнена гнівом. Плакала господиня богів солодкоголоса: «Колишнє покоління перетворилося в прах. Те, що я породила (тобто рід людський), де все це? Як рибна ікра, наповнює воно море».

Шість днів і сім ночей вітер і буря носилися над землею і йшов дощ. Він перестав лише на світанку сьомого дня, і буря вщухла. Рівень моря знизився. І Сітнапістім розповідає: «Я дивився на море і голосно кричав і кликав. Але все людство розтануло, мов глина. Я відкрив очі, і світло впало на моє обличчя. Я низько схилився, сів і заплакав, носячись на хвилях, тому що всі люди загинули, і трупи плавали навколо мене, наче колоди. І рясні сльози текли по моєму обличчю».

Усі сім днів корабель Сітнапістіма гойдався на хвилях і зупинився біля гори Нізір. А коли на сьомий день вода почала спадати, Сітнапістім випустив голубку, щоб узнати, чи зійшла з землі вода. Але птах політав трохи, не знайшов місця, де б відпочити, і повернувся назад. Потім Сітнапістім випустив ластівку. Проте повернулася і вона. Згодом полетів ворон. Він побачив тіла, що плавали навколо, і став пожирати їх, і не повернувся. Тоді Сітнапістім вийшов з усіма своїми із корабля, випустив тварин під чотири вітри, збудував жертовник на вершині гори і приніс жертву.

«І боги вдихали пахощі, — так мовиться далі в переказі. — Боги вдихали солодкі пахощі. Боги, наче мухи, зібралися над тим, хто приносив жертву. І володарка богів опустила дугу (тобто райдугу), яку бог Ану зробив за її бажанням».

Після цього почали боги сперечатися між собою. І бог мудрості Еа переконав бога Бєла, який був першим призвідником потопу, що надалі він мусить карати рід людський не таким нещадним способом, а, наприклад, за допомогою диких звірів, чуми, голоду.

Такий ассірійський переказ про потоп. Як видно, він дуже схожий на біблейський. Тут іде мова і про веління бога будувати ковчег і просмолити його зовні і зсередини, і про всіх сухопутних тварин, зібраних у ковчезі, і про зливу, і про голубку, і про райдугу.

І все це написано ще за кілька сот років до Мойсея. І з цього ясно видно, що євреї запозичили свій переказ про потоп в ассірійців. Цілком очевидно, що в книгу Буття цей переказ справді прийшов з Ассірії. Навіть багато слів є в біблейському переказі тих, що і в ассірійському.

Ассірійську легенду хоч і створено за багато сот років раніше від книги Буття, але вона мальовничіша, красивіша і сильніша, ніж біблейська.

Але ось що заслуговує на особливу увагу: в ассірійському переказі зовсім не сказано, що потоп був всесвітній.

Навіть навпаки. В ньому йде мова не про потоп, а про повідь, і не всесвітню, а місцеву. І сталася ця повідь тільки в одній країні, а зовсім не в усіх. І цей потоп, за словами ассірійського переказу, тривав не цілий рік, а лише сім днів; а убувала вода не місяць, а тільки одну добу. Крім того, в ассірійському переказі прямо сказано, що вода не покривала всіх вершин гір: корабель Сітнапістіма зупинився біля гори Нізір саме тоді, коли потоп був у розпалі.

Гори Нізір є і досі, і заввишки вони всього триста тридцять метрів.

Виходить, потоп був зовсім і не потопом, а месопотамською повіддю, і до того ж досить звичайною.

Євреї дуже перебільшили ассірійський переказ про повідь. Вони зробили з нього легенду про всесвітній потоп. Вийшла, таким чином, розповідь про чудо, хоч ніякого чуда і не було насправді.

Тепер ніхто не вважає повідь чудом. За пам’яті людей не раз траплялися такі поводі, і навіть бували далеко більші.

Ось, наприклад, повідь, яка була ще страшнішою за месопотамський потоп. Вона сталася в ніч з 11 на 12 жовтня 1737 року в Індії і погубила близько трьохсот тисяч чоловік. Це страшне лихо спіткало низів’я двох великих рік — Гангу і Брамапутри, недалеко від берегів океану.

А ось розповідь і про друге таке ж руйнівне явище: в 1876 році, тобто на 140 років пізніше, недалеко від того ж місця сталася друга повідь, значно більша. При цьому було залито водою величезні простори землі — понад чотири з половиною тисячі квадратних кілометрів. Вода піднялася тоді над землею вище чотирнадцяти метрів. Понад 250 тисяч чоловік загинуло у хвилях.

Це з’ясовано дуже точно.

Поводі виникають при такому збігу обставин, при якому вони неминучі, і було б справжнім чудом, коли б