Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Попри всі ідеологічні настанови, нацисти були змушені і далі перетворювати шуцманшафт індивідуальної служби на допоміжні військові підрозділи. Починаючи вже з липня 1942 року в районах партизанської активності, а протягом осені-зими 1942–1943 років по всьому РКУ сільські відділки «шума» було зведено в підрозділи т. зв. кущової поліції. В кожен кущ входило по 3–9 сіл, які охоронялись об’єднаним загоном сільських поліцаїв. Кожен такий підрозділ нараховував від 15 до 40 вояків, які разом могли хоча б якось протистояти невеликим партизанським загонам. Крім того, кущову поліцію було легше контролювати, а за потреби — передислоковувати, ніж аморфні сільські відділки.

При появі в районах партизанських загонів, з поліції сіл і міст створювали тимчасові зведені загони, які повинні були разом з німецькими та місцевими військовими частинами проводити бойові операції по «боротьбі з бандами». В північноукраїнських містах, які перебували під постійною загрозою нападів великих радянських партизанських з’єднань, німецькі ортскомендатури формували з поліцаїв постійні «особливі сотні» та роти, вояки яких перебували на казарменому становищі, і вели самостійні операції[118].

Крім цього, в складі «шума» індивідуальної служби в Києві існував єдиний в РКУ поліційний підрозділ для контролю за водними шляхами. В грудні 1941 року Штабом УОП на залишках матеріальної бази Дніпровської річкової флотилії було сформовано Українську Водну поліцію під керівництвом районного коменданта Павлюка[119]. Початково вона складалась з близько тридцяти чоловік, половина з яких були прибулими до міста активістами ОУН з Західної України, а половина — місцевими добровольцями. В січні 1942 року УВП була розформована окупантами, і перетворена вже на німецьку Водну поліцію (Wasserschutzpolizei). Західняків з особового складу вилучили, натомість поповнивши її двадцятьма німцями і кількома військовополоненими. Комендантом став німецький обер-лейтенант Григорайт, його заступником — місцевий фольксдойче Віктор Вітман. Відтоді і до кінця свого існування в жовтні 1943 року, крім 20 німецьких солдатів і офіцерів, ВП містила 7 унтер-капралів і 15 шуцманів, з яких більшість були українці, кілька росіян з України і один білорус.

Цей підрозділ контролював Річковий вокзал і прилягаючі вулиці, Труханів острів, та здійснював патрулювання по Дніпру з метою реєстрації плавзасобів, боротьби з незаконним глушінням риби, перевезенням до міста товарів для спекуляції, і охороняв бики мостів від можливих диверсій. Для цього ВП була оснащена радянськими моторними човнами і озброєними катерами, та одним німецьким швидкісним катером. З весни 1943 року, коли ковпаківці почали топити річкові транспорти окупантів, зона патрулювання збільшилась до верхів’їв Дніпра. Влітку 1943 року водні шуцмани брали участь у трьох антипартизанських операціях, протягом яких переправляли задіяні німецькі частини через річку, та вивозили поранених і награбоване в «бандитських селах» майно[120].

Створення перших відділків пожежної охорони здійснювалось німецькими поліційними органами вже у вересні-жовтні 1941 року, а в наказі РФСС про шуцманшафт вони були виділені в окрему структурну одиницю. Проте на місцях, тобто в райцентрах і селах, за відсутності підготованих кадрів і матеріальної бази створення ефективних протипожежних служб було, по суті, неможливим. Для звітності про виконання наказу РФСС в селах і містечках формувались групи по 4–5 чоловік, озброєних гвинтівками, які в теорії були пожежниками, але використовувались для охорони тих чи інших об’єктів[121]. Спробу створити пожежну школу здійснило керівництво «орпо» округи Волинь — Поділля на базі розформованого полку імені Холодного Яру в Рівному, але в зв’язку з повальним дезертирством вояків цей крок виявився невдалим.

Паралельно з цим існувала нагальна потреба у розширенні охоронних формувань, тому в більшості випадків особовий склад створених пожежних команд невдовзі переводився до поліції чи шуцбатальйонів. В результаті, на 1943 рік більш-менш повноцінні протипожежні служби існували тільки в центрах генеральних округ. Вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони.

Найбільш чисельну систему пожежної охорони було створено в Києві, для боротьби з поширенням пожежі на підірваному радянськими диверсантами Хрещатику[122]. На кінець 1941 року вона складалась з 13 районних команд, під керівництвом українських брандмейстерів і брандмайорів. В кожну команду входило до 70 добровольців, значною мірою колишніх пожежників. Загальна кількість працівників цієї служби міста сягала 800 чоловік. Технічні засоби (2–3 пожежні машини або прості вантажівки) були виключно радянського походження. Центральне пожежне управління міста містилось на вул. Тарасівській 4, шефом був німець, обер-лейтенант поліції Шульц. Умови служби були аналогічні місцевій поліції. Репресій проти особового складу шуцманів-пожежників не було аж до серпня 1943 року, коли СД розстріляла всіх українських керівників районних команд.

Аналогічні, але менш чисельні служби в різний час існували і в інших центрах округ. Як і в Києві, вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони, тільки менш чисельні і гірше організовані. Дані про загальну кількість працівників протипожежного шуцманшафту на конкретний момент часу в доступних джерелах відсутні, але орієнтовно вона коливалась в межах 3–5 тисяч чоловік.

В листопаді 1942 року в прифронтових містах РКУ (Ворошиловград, Харків, Ростов) місцеве поліцейське командування здійснювало заходи до створення служб ліквідації наслідків повітряних нальотів (Luftschutz). Базою для цього мали стати наявні структури пожежної охорони. Але вже в грудні цього ж року стало зрозуміло, що наявні ресурси не дозволяють створення нової служби, тому до виконання цих функцій було наказано притягувати всі існуючі допоміжні сили: пожежників, районну поліцію, загони самооборони, заводську охорону, допоміжні команди Вермахту, цивільне населення.