Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Найголовніше те, що жорстокість стала частиною буденності. Найвища гранична влада сучасної держави завжди передбачала монопольне право на застосування сили та волю до її застосування в разі необхідності. Але в окупованій Європі влада, власне, й означала та насамперед полягала в безперешкодному застосуванні сили. Цікаво, що саме за цих обставин держава втратила своє монопольне право на насильство. Партизанські загони й армії змагалися за легітимність, а переможця визначала здатність встановлювати правила на тій чи іншій території. Ця закономірність найбільше впадала в очі у віддалених регіонах Греції та Чорногорії, а також на східних кордонах Польщі, де влада сучасних держав ніколи не була дуже сильною. Але наприкінці Другої світової війни в деяких частинах Франції та Італії відбувалося те саме.
Жорстокість породжувала цинізм. Окупанти — як нацисти, так і совєти — збурювали війну всіх проти всіх. Вони відохочували не тільки вірність поваленій владі колишнього режиму чи держави, а й будь-яке почуття коректності чи зв’язку між людьми, і загалом досягли в цьому успіху. Якщо влада жорстоко й беззаконно поводилася з твоїм сусідом — бо він єврей, має добру освіту, є представником етнічної меншини, потрапив у немилість режиму або й просто так, — чому ти сам маєш його поважати? Насправді часто було розумно діяти на випередження і заслужити прихильність влади, зробивши капость сусідові.
В окупованій (і навіть неокупованій) Німеччиною Європі аж до кінця війни кількість анонімних доносів, особистих звинувачень та просто пліток вражала. Упродовж 1940‒1944 років СС, Гестапо та місцева поліція в Угорщині, Норвегії, Нідерландах і Франції отримали величезну кількість доносів, за більшість з яких навіть не давали винагороди чи іншої матеріальної вигоди. За радянської влади (зокрема в окупованій совєтами в 1939‒1941 роках Східній Польщі) так само беззастережно процвітало заохочення обмовляння в якобинському дусі та (французький) революційний звичай сумніватися в будь-чиїй лояльності.
Іншими словами, кожен мав вагомі підстави боятися всіх навколо. Підозрюючи інших у прихованих мотивах, люди швидко починали звинувачувати одне одного в уявних порушеннях чи отриманні незаконної вигоди. Захисту від вищих за посадою не існувало: справді, можновладці часто виявляли неабияке свавілля. У 1939‒1945 роках більшість європейців втратила свої права — громадянські, юридичні, політичні. Держава перестала бути берегинею права і справедливості — навпаки, гітлерівський уряд нового ладу перетворився на головного хижака. Ставлення нацистів до життя та здоров’я небезпідставно зажило поганої слави, але їхнє поводження з власністю, імовірно, стало їхньою найважливішою практичною спадщиною, яка cформувала післявоєнний світ.
За німецької окупації право на власність було в найкращому разі умовним. У європейських євреїв просто відібрали гроші, майно, будинки, магазини та підприємства. Нацисти, колаборанти та їхні прибічники розподілили цю власність між собою, а залишки віддали на поталу місцевому населенню. Але жертвами конфіскації та позбавлення майна ставали не лише євреї. «Право» на володіння чимось ставало примарним, часто беззмістовним, і залежало суто від доброї волі, інтересів або примх тих, хто перебував при владі.
У цьому кардинальному примусовому коловороті майна були і переможці, і переможені. Коли євреїв й інших жертв етнічних чисток не стало, їхні магазини та квартири змогли привласнити місцеві; їхні інструменти, меблі та одяг конфіскували або вкрали нові власники. Найбільших масштабів цей процес набув у «зоні смерті» — від Одеси до країн Балтії, але він відбувався всюди: ті, хто вижили в концентраційних таборах і повернулися до Парижа чи Праги в 1945 році, часто з’ясовували, що їхні оселі зайняли «військові квартиранти», які агресивно відстоювали своє право там мешкати і відмовлялися виїжджати. У такий спосіб сотні тисяч звичайних угорців, поляків, чехів, нідерландців, французів та представників інших етносів ставали співучасниками нацистського злочину, навіть якщо просто отримували від цього вигоду.
У кожній окупованій країні фабрики, транспортні засоби, техніку та готову продукцію конфісковували без компенсації на користь нової влади, що фактично дорівнювало огульній націоналізації. У Центральній та Східній Європі нацисти привласнили особливо багато великих приватних підприємств та фінансових установ, прикриваючись потребами військової економіки. Часом це відбувалося не вперше. Унаслідок катастрофічного курсу на економічну самодостатність після 1931 року країни регіону пережили чимало державних втручань та маніпуляцій у приватному секторі. У Польщі, Угорщині та Румунії сегмент державних підприємств суттєво зріс у безпосередньо передвоєнні та ранні воєнні роки — як застережний захід від економічного проникнення Німеччини. Державна регуляція економіки в Східній Європі розпочалася не в 1945 році.
Післявоєнне виселення німецького населення на території від Польщі до Югославії стало завершенням тих радикальних змін, які розпочали самі німці вигнанням євреїв. Чимало етнічних німців у Судетах, Сілезії, Трансильванії та Північній Югославії були власниками значних земельних ділянок. Коли вони перейшли в державну власність і стали об’єктами перерозподілу, це спричинило негайні наслідки. У Чехословаччині речі та майно, конфісковані в німців і колаборантів, дорівнювали чверті національних статків. Сам лише перерозподіл сільськогосподарських угідь торкнувся 300 тисяч селян, працівників сільського господарства та їхніх родин. Масштаб змін, що його супроводжували, не можна назвати інакше як революційним. Як і сама війна, вони водночас стали жирною крапкою, місцем чіткого розриву з минулим та підготовкою до ще більших змін у майбутньому.
У звільненій Західній Європі німецького майна, яке підлягало конфіскації та перерозподілу, було небагато, а війну не сприймали як катастрофу такого масштабу, якою її бачило населення Східної Європи. Однак на легітимність офіційної влади і тут впала тінь. Місцеві адміністрації у Франції, Норвегії та країнах Бенілюксу не зажили героїчної слави — навпаки, вони здебільшого охоче виконували накази окупантів. У 1941 році німцям знадобилося лише 806 осіб адміністративного штату, щоб керувати окупованою Норвегією. У Франції нацистам вистачило півтори тисячі своїх людей. Вони були такі впевнені в надійності французької поліції та військових підрозділів, що, окрім адміністративного штату, призначили лишень 6 тисяч осіб німецької цивільної та військової поліції, щоб забезпечувати покору 35-мільйонної країни. У Нідерландах ситуація була аналогічна. У своїх післявоєнних свідченнях голова німецької служби безпеки в Амстердамі стверджував, що «головним помічником німецьких сил у лавах поліції й не тільки
