Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Південніше Греція, як і Югославія, переживала Другу світову війну як низку вторгнень, окупацій, опору, репресій та громадянських конфліктів, які завершилися п’ятьма тижнями протистояння між комуністами та британськими силами, що підтримували роялістів, в Афінах у грудні 1944 року, після чого в лютому 1945 року було укладене перемир’я. Однак у 1946 році бої розпочалися знову і тривали ще три роки, аж до розгрому комуністів на їхніх високогірних північних позиціях. Поза сумнівом, грецький рух Опору італійцям та німцям був більш успішним, аніж аналогічні рухи у Франції чи Італії, про які відомо більше (у 1943‒1944 роках грецьким партизанам вдалося вбити чи поранити понад 6 тисяч німецьких солдатів), але і шкода, якої цей рух завдав самим грекам, також не мала собі рівних. Партизани КПГ[24] (комуністи) та королівський уряд в Афінах, підтримуваний Заходом, тримали в страху селища, знищували засоби зв’язку та розділили країну на багато років. Коли у вересні 1949 року бойові дії припинилися, 10% населення залишилося без даху над головою. Громадянська війна в Греції оминула чимало нюансів етнічного протистояння, яке характеризувало війни в Югославії та Україні[25], однак за кількістю людських жертв вона мала значно вищу ціну.
Наслідки цих європейських громадянських воєн після завершення Другої світової війни були приголомшливі. Іншими словами, це означало, що після 1945 року, із відступом німців, війна в Європі не припинилася: одна з болісних особливостей громадянської війни полягає в тому, що навіть коли ворога переможено, він залишається поруч, а водночас — і пам’ять про те, що сталося. Але міжусобні протистояння цих років зробили ще дещо. Разом із небаченою жорстокістю нацистських, а потім радянських окупантів вони понищили саму тканину європейської держави. Після цього ніщо вже не могло бути таким, як раніше. У найбуквальнішому розумінні цієї заяложеної фрази, вони перетворили Другу світову війну — війну Гітлера — на соціальну революцію.
По-перше, низка окупацій зовнішніми силами неминуче завдавала удару авторитету та легітимності місцевих урядів. Удавано самостійний режим Віші у Франції — подібно до словацької держави отця Йозефа Тісо чи режиму усташів Павелича в Загребі — був залежний від Гітлера, і більшість людей це знала. На рівні міст колабораційна локальна влада в Нідерландах чи Бельгії частково зберігала самостійність, однак лише завдяки задоволенню будь-яких забаганок їхніх німецьких патронів. На східніших територіях нацисти, а пізніше й радянська влада, замінювали старі владні інституції своїми людьми та озброєнням, за винятком тих випадків, коли вони могли певний час користатися з місцевих міжусобиць та амбіцій. За іронією долі, частковий суверенітет, принаймні до 1944 року, справді змогли зберегти, а отже, залишилися з власними урядами тільки ті країни, які приєдналися до нацистської коаліції — Фінляндія, Болгарія, Румунія та Угорщина.
Окрім Німеччини та глибинки Радянського Союзу, кожна континентальна європейська держава, втягнута в Другу світову війну, щонайменше двічі зазнавала окупації: уперше — ворогами, а потім — арміями-визволителями. Деякі країни, зокрема Польща, Балтійські держави, Греція та Югославія, за п’ять років були окуповані тричі. Після кожного нового вторгнення попередній режим припиняв своє існування, його легітимність було підірвано, а верхівку — повалено. Унаслідок цього деякі країни ставали «чистою дошкою»: старі ієрархії були дискредитовані, а їхні авторитети ослаблені. Наприклад, у Греції довоєнний диктатор Іоанніс Метаксас знищив старий парламентський клас. Німці усунули Метаксаса. Потім німці також були змушені відступити, а ті, хто з ними співпрацював, зазнали ганьби та опинилися в небезпеці.
Ліквідація старих соціальних та економічних еліт була, напевно, найкардинальнішою зміною. Винищення європейських євреїв нацистами було не просто жахливим за своєю суттю. Воно мало значні соціальні наслідки для тих міст і містечок Центральної Європи, де євреї належали до місцевої інтелігенції — лікарів, юристів, підприємців, професорів. Пізніше, часто в тих самих містечках, також зник, як ми побачили, ще один важливий складник місцевої буржуазії — німці. У результаті відбулася радикальна зміна соціального ландшафту, а поляки, балтійці, українці, словаки, угорці та представники інших етносів одержали можливість обійняти їхні посади (і заселитися в домівки колишніх власників). Це вирівнювання, коли місцеве населення Центральної та Східної Європи посідало місце меншин-вигнанців, стало найбільш далекосяжним внеском Гітлера в європейську соціальну історію. Німеччина мала намір знищити євреїв та місцеву освічену інтелігенцію в Польщі та західній частині Радянського Союзу, решту слов’янських народів перетворити на рабів, а землю та урядування віддати в руки переселених німців. Однак із наступом Червоної армії та вигнанням німців з’ясувалося, що нові умови напрочуд добре підходять для набагато радикальніших планів совєтів.
Одна з причин полягала в тому, що за роки окупації траплялися не тільки швидкі й обумовлені насильством соціальні ліфти, а й відбувався цілковитий занепад верховенства права та стилю життя в правовій державі. Уявлення про німецьку окупацію континентальної Європи як про час умиротворення та порядку під наглядом всезнаючої та всюдисущої сили не має нічого спільного з реальністю. Навіть у Польщі, яка серед усіх окупованих територій зазнала найжорсткішого контролю та репресій, суспільство продовжувало вибудовувати життя всупереч новим правителям: поляки створили для себе паралельний підпільний світ газет, шкіл, культурних заходів, соціальних послуг, економічних обмінів та навіть армії — усе це в умовах заборони, поза законом та з великим особистим ризиком для кожного учасника.
Але саме в цьому і був сенс. Жити нормальним життям в окупованій Європі означало порушувати закон: насамперед закони окупантів (комендантські години, правила пересування, расові закони тощо), але також і звичайні закони та правила. Приміром, більшість простих людей, які не мали доступу до сільськогосподарської продукції, мусили йти на чорний ринок або вдаватися до
