Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Поки Східна та Південна Азія досі значною мірою скніють у мисленні кінця. XIX століття з його суперництвом великих держав, для майбутнього порядку міжнародної системи дедалі більше важить інша традиція доби холодної війни, а саме традиція колективної безпеки і балансу інтересів шляхом регіональної співпраці незалежних держав аж до їхньої часткової або повної інтеграції. Це більш-менш яскраво виражені спроби економічної, політичної та військової реорганізації в стабільних регіональних системах: у Європі з розширенням ЄС і НАТО, в Латинській Америці з MERCOSUR і Андським співтовариством, у Північній Америці з NAFTA і в обох Америках із проектом створення панамериканської зони вільної торгівлі FTAA, у Південно-Східній Азії з ASEAN, в Африці з Африканським союзом (АС), у Західній Африці з ECOWAS і в Південній Африці з SADC. Натомість Співдружність Незалежних Держав (СНД), наступниця колишнього Совєтського Союзу, має цілком особливу роль. Її майбутнє залежатиме від того, який шлях обере Росія, — відновлення імперії чи зацікавленість у співпраці з насправді незалежними державами.
Усі ці регіональні підходи, хай у деталях вони дещо відрізняються, прагнуть організувати торгівлю, економіку, політичні конфлікти і проблеми безпеки аж до колективної безпеки і врегулювання конфлікту почасти або й загалом без протиріч у всеосяжному врахуванні інтересів. Це може йти від вільної політичної організації держав через зону вільної торгівлі або спільний ринок, аж до загальної системи безпеки або оборони, або ж, як ОБСЄ, утворювати систему колективної безпеки держав-членів, що базувалася б на договорах, нормах, перевірках і спільних інституціях. Найбільш розвиненою формою такої моделі регіонального порядку є постійна інтеграція суверенних держав у спільний ринок із загальними політичними інститутами, цілком дієздатними, себто незалежними. Фактично у випадку з цими регіональними групами суверенних держав ідеться про подальший розвиток класичного творення коаліції між державами, однак усталеної і з інституційного погляду викінченої, в крайньому разі про формування усуспільненої політики та інститутів, тобто загального суверенітету.
Паралельно з тенденцією розпаду і суперництвом великих держав дедалі більшого значення в усьому світі набуває цей регіональний підхід до впорядкування від співпраці аж до інтеграції. Проте такі підходи до регіональної реорганізації мають різну політичну та економічну владу і, напевно, за винятком реконструкції Європи шляхом процесу інтеграції ЄС і розширення Північноатлантичного альянсу з погляду політики безпеки, здебільшого приживаються не скрізь у світі. А проте тут впадає у вічі нова розвиткова модель порядку, що її значення для майбутнього державного устрою не слід недооцінювати, тим більше, що міжнародну керівну й зразкову функцію може мати європейський приклад, отож вона матиме успіх надалі. Бо коли європейська інтеграція може бути успішно завершена, то ЄС далеко за межами безпосередніх насильницько-воєнних і економічних наслідків цього процесу об'єднання правитиме за позитивний приклад як модель порядку для інших регіонів світу в XXI столітті. З іншого боку, здатність до впорядкованого зчеплення у більшості нині наявних регіональних організацій розвинена ще не так сильно (знову ж таки, за винятком Європи), щоб винесені з неї елементи в підсумку могли утворити новий порядок міжнародної системи держав під наглядом наддержави США.
Ця картина міжнародної системи була б неповною, коли б ми злегковажили той факт, що, попри паралелізм різних тенденцій, світовий порядок визначається лише і насамперед за рахунок стратегічної ваги, інтересів і політики Сполучених Штатів. Різний розподіл сил і ресурсів вершиться у відповідній глобальній ієрархії сил, починаючи з однієї світової держави — США. Війна в Афганістані та Іраку хіба що втовкмачила цей досі вже відомий факт у голову широкій громадськості. США вийшли переможцями з трьох великих воєн XX століття — Першої світової війни, Другої світової війни і холодної війни, — і могутність країни у глобальних масштабах є унікальною за всю попередню історію. Після падіння Совєтського Союзу тільки США мають силу, а отже і відповідальність за глобальну проекцію сили. Тим не менше, складаються нові сили економічного, технологічного, військового та геополітичного характеру, зокрема Китай, Індія, Бразилія, які принаймні потенційно змагаються за перспективну з погляду стратегії мету своєї політики — претензію на всесвітню участь. Хай там як, а до цієї групи великих держав входить і Росія, навіть якщо їй, як уже говорилося, доводиться несолодко, і швидко та скрута аж ніяк не скінчиться.
У випадку з цими наддержавами завтрашнього дня йдеться не про континентальні або субконтинентальні сили, що значно перевершують держави-нації пересічного розміру з їхнім стратегічним потенціалом, їхньою чисельністю населення, величиною території та економічним значенням або ж у найближчі декілька десятиліть принаймні намагатимуться вдосконалити неабиякий потенціал. Вимоги цих розвиткових держав, якщо справа поверне на лихе, не просто викличуть невеличке хвилювання у світовій системі держав, — вони правитимуть за постійне вогнище небезпечної нестабільності та суперництва (як на регіональному, так і на глобальному рівні). Це вирішуватиметься насамперед з огляду на зв'язок цих сил з інтересами єдиної світової наддержави, США. Тим-то принципово важливо, чи можна відвернути й збалансувати це накреслюване нове стратегічне суперництво між глобальними і континентальними державами у прийнятих багатосторонніх структурах, або ж ці нові сили зі своїм суперництвом наскочать безпосередньо на єдину наддержаву, яка тримається лише власних інтересів і рішень, тобто діє суто на власний розсуд. Якщо мимоволі станеться останнє, то ця конфігурація може дати в підсумку високу ймовірність конфлікту й нестабільності для всієї державної системи. Тим-то Європі не випадає обертатися спиною до цих альтернатив, які вимальовуються в майбутньому державної системи.
У XXI столітті світ, охоплений кризами й конфліктами, суперництвом, спілками, інтересами та принципами причетних сил, можна і треба організувати на новий лад. На основне питання щодо остаточної форми цього порядку і того, який принцип лежатиме в його основі, — багатосторонній, заснований на співпраці, або ж односторонній, заснований на протистоянні, — в найближчі десятиліття суттєво впливатиме міжнародна політика. Як, звісно, і на питання про супутні людські, політичні та економічні жертви та витрати. Біполярність холодної війни розчинилась у дифузній багатополярності, яка, щоправда, справляє враження не справжньої
