Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Звісно, в країнах Південного Кавказу та Центральної Азії існує небезпека регіональних розбіжностей між Росією і США. Стратегічні нафтові й газові інтереси, байдуже, чи то родовища і їхня експлуатація, чи транзит через трубопроводи у віддалені порти — так звана «New Great Game» («Нова Велика гра») — та їхня безпека у світлі спілок, військових баз і союзів, можуть, у поєднанні з страхом перед оточенням, який має Росія, викликати охолодження стосунків між двома великими державами на регіональному рівні, отже, призвести до загострення напруженості в регіоні. На тих-таки підставах можна, однак, оцінювати відповідний баланс між цими двома великими регіональними державами та їхніми стратегічними інтересами, керуючись першочерговими глобальними інтересами, які зумовлюють необхідність такого балансу. Європа зацікавлена в тому, щоб існувала можливість компромісу між Росією і США в Центральній Азії та на Південному Кавказі.
Певна річ, головним відкритим питанням російської модернізації лишається не «Коли?», а радше «Як?». Як у демократичний спосіб, як і личить правовій державі, провести цю модернізацію Росії? Чи не матиме нова спроба модернізації авторитарного характеру? Чи не буде чимось на кшталт «керованої» демократії? Чимось на взірець «планової» ринкової економіки? Чимось на зразок великоросійської «сфери впливу»? Чи всі ці явища, врешті-решт, виявляться лише необхідними проміжними етапами успішного розвитку Росії в бік демократії, верховенства закону і ринкової економіки? Ймовірно, у випадку з Росією оптимісти й песимісти не надто відбігають одне від одного в тому, що стосується реальності їхніх очікувань на майбутнє. Для Європи відповіді на ці питання, проте, мають вирішальне значення. При цьому йтиметься насамперед про те, чи зможе розширений Союз у перспективі встановити нові стратегічні відносини з Росією, інакше кажучи, чи пристане Росія на засади нової Європи, чи ні. У всякому разі Європа серйозно зацікавлена в тому, щоб назавжди виключити поновні зазіхання на гегемонію за її межами і не пов'язувати цей інтерес із поверненням до політики, яка визначається в категоріях «сфер впливу» тощо, у стосунках між Росією і Європою.
У Східній та Південній Азії нарівні з Японією переживають економічний і воєнно-політичний розквіт інші гіганти, зокрема, Китай та Індія, які за кількістю населення переважають усі досі відомі держави. Регіон росте як з води, і це стосується не тільки економіки, а й чи не найбільше — політики[57]. Народна Республіка Китай, насамперед докладе всіх зусиль, аби перетворитися на одну з чільних сил XXI століття[58], і на службу цьому стратегічному пріоритету керівництво країни поставило всі інші цілі. Показники зростання Піднебесної за останні десять років вражають, так само, як і розвиток технологій та людського інтелекту[59]. Перш за все, обсяг торгівлі Китаю зі США базується на високих темпах приросту, так що Китай уже сьогодні є другим після Японії кредитором Сполучених Штатів[60].
Народну Республіку Китай вважають одним із потенційних конкурентів Сполучених Штатів у XXI столітті, бо країна, враховуючи її величезну чисельність населення, велетенську територію, неймовірне економічне зростання, роль лідера у сфері технологій та політичний статус ядерної держави і постійне членство у Раді Безпеки ООН, матиме, здається, всі передумови для цього. «Якщо Китай зберігатиме внутрішню стабільність, — сказав Генрі Кіссінджер, — то йому судилося стати великою державою і йому, отже, буде до снаги кинути виклик Сполученим Штатам. Але не тільки він: Індія, Бразилія і Росія мають схожі параметри, а перешкод їм певною мірою доведеться подолати менше»[61].
Звісно, донині залишається без відповіді одне з насправді головних питань майбутнього Народної Республіки Китай, а саме, як довго протримається ця велика країна
