Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
За зовнішніми ознаками тогочасний італійський тероризм не сильно відрізнявся від німецького. Він також спирався на псевдомарксистську риторику шістдесятих, а більшість його лідерів отримали політичну освіту на тогочасних університетських барикадах. Головна підпільна ліва терористична організація, так звані Brigate Rosse («Червоні бригади»), уперше стала відомою громадськості в жовтні 1970 року, коли роздавала листівки, на яких були прописані цілі, дуже подібні до цілей Фракції Червоної армії. Як і Баадер, Майнгоф та інші, лідери «Червоних бригад» були молодими (найвідомішому з них, Ренато Курчо, у 1970 році виповнилося лише 29 років), переважно колишніми студентами, відданими збройній підпільній боротьбі заради самої боротьби.
Але були й деякі важливі відмінності. Від початку італійські ліві терористи набагато більше підкреслювали свій буцімто зв’язок із «робітниками». І справді, у деяких промислових містах Півночі, зокрема в Мілані, найповажніші ультраліві маргінали таки мали деяких прихильників у суспільстві. На відміну від німецьких терористів, які гуртувалися навколо невеликого злочинного ядра, італійські ліві радикали були і серед законних політичних партій, і серед міських підпільних мереж, і серед маленьких угруповань озброєних бандитів; до того ж члени й цілі цих груп значною мірою перетиналися.
Ці угруповання і секти в мініатюрі відтворювали історію подрібнення традиційної європейської лівиці. У 1970-х роках після кожного теракту відповідальність за нього брала на себе нікому доти не відома організація, яка часто виникала, відділившись чи утворивши підрозділ від тих, що вже існували. Навколо самих терористів оберталися вільно пов’язані між собою напівтаємні рухи й друкарні, які видавали повчальні «теоретичні» декларації — ідеологічне прикриття терористичних дій. Назви цих різноманітних груп, осередків, мереж, видань і рухів нагадували якусь пародію: окрім «Червоних бригад», були ще Lotta Continua («Боротьба триває»), Potere Operaio («Сила робітників»), Prima Linea («Передова») та Autonomia Operaia («Робітнича автономія»); Avanguardia Operaia («Робітничий авангард»), Nuclei Armati Proletari («Ядро озброєного пролетаріату») і Nuclei Armati Rivoluzionari («Ядро озброєних революціонерів»); Formazione Comuniste Combattenti («Формування борців-комуністів»), Unione Comunisti Combattenti («Спілка борців-комуністів»), Potere Proletario Armato («Сила озброєного пролетаріату») та багато інших.
Якщо, дивлячись на цей список, здається, що він продиктований лишень відчайдушним бажанням роздути суспільне й революційне значення кількох тисяч колишніх студентів та їхніх послідовників, останніх зневірених представників робітничих рухів, то не варто недооцінювати зусилля, яких вони докладали, щоб привернути до себе увагу. Курчо, його товаришка Мара Каґол та їхні друзі, можливо, і жили в уявній романтизованій казці про бандитів-революціонерів (яка значною мірою брала початок з популярних образів партизанів-революціонерів Латинської Америки), але шкоди вони завдавали справжньої. Упродовж 1970–1981 років в Італії не минало й року без убивств, каліцтв, викрадень, замахів та різноманітних проявів публічної жорстокості. Протягом десятиліття жертвами фатальних замахів стали троє політиків, дев’ятеро суддів, шістдесят п’ять поліцейських і ще близько трьохсот інших осіб.
У перші роки свого існування «Червоні бригади» й інші угруповання обмежувалися тим, що викрадали людей і час від часу розстрілювали директорів заводів та дрібних підприємців — «капіталістичних холопів», «servi del padrone» («псів патрона»), — чим спочатку показували свій інтерес до прямої демократії в трудових відносинах. Але до середини 1970-х, щоб «зірвати маски» з буржуазної доброчесності, спровокувати державу на жорстокі репресії і таким чином створити розкол у суспільстві, вони перейшли до політичних вбивств: спершу — політиків правого крила, потім — поліцейських, журналістів і державних прокурорів.
До 1978 року «Червоним бригадам», попри зростання кількості нападів упродовж року попереднього, не вдавалося викликати очікуваної реакції. Отож 16 березня 1978 року вони викрали свою найвідомішу жертву — Альдо Моро, голову Християнсько-демократичної партії та колишнього прем’єр-міністра й міністра закордонних справ. Два місяці Моро тримали в заручниках; прем’єр-міністр, християнський демократ Джуліо Андреотті, якого підтримували комуністи та більшість у його власній партії, відмовився навіть розглядати вимогу викрадачів відпустити «політичних в’язнів» в обмін на життя Моро. Незважаючи на одностайне засудження з боку всіх політичних сил, звернення від Папи Римського та генерального секретаря ООН, терористи не поступилися. 10 травня тіло Альдо Моро знайшли в зухвало припаркованому в центрі Рима автомобілі.
Справа Моро, безумовно, була свідченням неспроможності італійської держави — міністр внутрішніх справ подав у відставку наступного дня після знайдення тіла. Після восьми років штампування антитерористичних законів і загальнонаціональних розшуків злочинців поліція зазнала очевидної поразки в намаганні знищити терористичне підпілля[353]. А успішне скоєння «Червоними бригадами» політичного вбивства в самому серці держави мало значний резонанс. Тепер усім було зрозуміло, що італійському політичному порядку кинуто реальний виклик: менш ніж через два тижні після виявлення трупа Моро «Червоні бригади» позбавили життя очільника антитерористичного загону в Генуї. А в жовтні 1978 року стратили генерального директора з пенітенціарних справ міністерства юстиції в Римі. Ще через два тижні Formazione Comuniste Combattenti вбили високопоставленого державного прокурора.
Однак масштаб виклику, який терористи кинули державі, почав бути тягарем для самих бойовиків. Італійська Компартія твердо й недвозначно встала на захист державних інститутів, чітко заявивши про те, що й так майже всім уже було зрозуміло: хай як своїм походженням терористи пов’язані з народними рухами 1960-х, через свої дії в 1970-х вони опинилися поза межами радикальної політики. Вони були звичайнісінькими злочинцями і заслуговували на відповідне покарання. Власне, як і ті, хто забезпечував їм ідеологічне прикриття, і не лише: у квітні 1979 року лектора Падуанського університету Тоні Неґрі разом з іншими лідерами Autonomia Operaia було заарештовано за підозрою в підготовці збройного заколоту проти держави.
Неґрі та його прихильники наполягали (і продовжують наполягати), що радикальних «автономістів», які діють відкрито і не вдаються до збройної боротьби, не треба плутати з незаконними таємними товариствами, і що політичне рішення їх переслідувати, власне, і було ознакою відхилення від «буржуазного ладу», яке передбачали й намагалися викрити «Червоні бригади». Але сам Неґрі схвалював насильницькі напади на
