Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Я нахиляюся, щоб уважніше оглянути глибокі потертості правого підлокітника його робочого стільця — нагадування про те, як чудернацьки Черчилль затискав його, мабуть тому що в нього було зміщене плече. Та мене ввічливо просять відступити назад — напевне, переймаються, що я маю намір випробувати крісло своєю вагою.

Я без вагань підкорююсь. Я вже достатньо побачив.

Це не звичайний англійський заміський будинок із приголомшливими видами на принади Кента, з рибними ставками, і полем для крокету, і кінотеатром, і художньою студією, і взагалі з будь-якими благами цивілізації, які джентльмен міг би собі вигадати для місця дозвілля. Ні-ні: цей значно вдосконалений єлизаветинський маєток не є домом спокою і відпочинку. Це механізм.

Не дивно, що дизайн цього дому вийшов із того самого переповненого ідеями мозку, який посприяв винайденню танка, гідролітака, передбачив атомну бомбу. Маєток Чартвелл, Вестгем, графство Кент, є одним із перших у світі текстових процесорів. Увесь будинок — гігантська машина для генерації тексту.

Унизу розташована кімната із зеленими лампами, що звисають зі стелі, і мапами на стіні, та телефонна станція: тут Черчилль розташував референтів, одночасно їх працювало шестеро — молодші викладачі з Оксфорду, науковці, деяким із них судилися високі академічні відзнаки. Тут вони горбатилися: перебирали книжки та документи, прочісували дані в пошуках будь-чого, що стало б йому в пригоді.

Вони були його нібелунгами, його ельфами-помічниками, гномами Гефестової кузні. Або, якщо порівнювати з більш сучасним аналогом, — особистою пошуковою системою Вінстона Черчилля, його власним Google. Потрібно більше книжок? Можна пройтися коридором до бібліотеки — а тут у повному розпорядженні, переважно в шкіряних палітурках, іще 60 тисяч томів. То була його база даних. Потрібен якийсь текст чи факт, і господар ніби тисне для виклику кнопку «виконати», і негайно у його кабінет хтось піднімається — але лише хтось один. Хоч коли зайти, а він усе сидить і творить.

Одна з багатьох причин відчуття такого благоговіння щодо Черчилля полягає в тому, що йому було під силу не тільки виконувати свої обов’язки міністра вдень — він міг собі ситно повечеряти, з шампанським, чи вином, чи бренді, а вже потім о десятій вечора, свіженький і дуже жвавий, починав писати.

***

Я певен, що говоритиму за багатьох журналістів і не тільки, коли скажу, що цілком можна писати після ланчу, навіть після пляшки вина (особливо після пляшки вина). Та зовсім неможливо робити це після ситного обіду, тим паче після добрячої випивки. Не пригадаю більше нікого, хто був би здатен після довгого робочого дня та п’янкої вечері строчити першокласні тексти.

Щось унікальне, мабуть, було в його метаболічних процесах. І ще більше вражає те, що переважно він не писав, а диктував. Він збирався на думці в клубах тютюнового диму та алкогольних випарах, напевно, у своїх капцях із монограмою та дивному оксамитовому костюмі-комбінезоні, зшитому на замовлення в «Тернбул і Ассер», походжав дерев’яною підлогою й вибуркував надвигадливі тиради. І це заледве початок усього процесу в його творчій системі.

Друкарки ледь за ним встигали, а він навіть пізню вночі, жуючи та обсмоктуючи незапалену сигару, диктував та диктував. Часом якійсь із дівчат доводилося йти за ним до крихітної аскетичної спальні й аж пищати та червоніти від сорому, коли він дозволяв собі, роздягшись, зануритись у глибоку ванну. І продовжував надиктовувати, а вона, сидячи на підлозі, тарабанила по клавішах спеціально приглушеної машинки, адже саме таких він вимагав.

Потім ті стоси надрукованих папірців він від руки креслив та правив. Збереглась незліченна кількість їх — усі розписані синіми чорнилами на берегах. Згодом текст укладали і набирали знову, щоб побачити, який буде на вигляд готовий варіант. Та й це ще був не кінець.

Я крокую на інший бік кімнати і підходжу до приставленої до стіни високої похилої конторки, подібної до підставки для читання газет у клубі. Тут відбувався завершальний етап текстотворчого процесу — ритуал, який він без зусиль міг би виконати, маючи під рукою сьогоднішню майкрософтівську програму. Він жонглював уривками тексту. Задля наголосу міняв місцями частини речення, замінював один епітет на інший і загалом мав неабияку втіху від усього цього процесу полірування свого творіння. І потім знову віддавав усе це до набору.

То був надзвичайно вартісний метод роботи, та попри це Черчилль спромігся видати не лише більше слів, аніж Діккенс чи навіть Шекспір, — а більше, ніж Діккенс та Шекспір, разом узяті. Зазирніть тільки у вікно багатьох пристойних англійських домівок середнього класу, особливо старшого покоління, і ви неодмінно знайдете їх там у книжкових шафах: одразу біля «Британської енциклопедії» прогинають полиці «Світова криза», «Історія англомовних народів», «Друга світова війна», «Мальборо — його життя і час» та багато інших. А тепер замисліться: а які з них справді були прочитані?

Знайшлися й ті, хто, уздрівши всю цю масу написаного ним, наважуються применшувати чи навіть спростовувати віртуозні якості Черчилля як письменника. Насправді в нього завжди були ганьбителі. Івлін Во, цей запеклий побиватель Черчиллевої справи, казав, що той був «майстром псевдонеокласицистичної прози», без «жодного особливого літературного таланту, окрім дару до яскравої самоекспресії». А прочитавши працю Черчилля про життя Рендольфа, Во розкритикував її як «хитровигадане адвокатство, а ніяку не літературу».

А наприкінці 1960-х такі, як Джон Пламб, піонер «соціальної історії» з Кембриджського університету, вже лаяли його історіографічні таланти. «У праці не висвітлено питання робочих класів та виробничих технологій», — скаржився Пламб на «Історію англомовних народів». Масштаби його некомпетентності у сферах економічної, соціальної та інтелектуальної історії «приголомшують», а стиль написання «навдивовижу старомодний та дещо недоречний, як собор Святого Патрика на 5-й авеню».

Стосовно ж його надзвичайного досягнення, Нобелівської премії з літератури, то це взагалі заведено вважати за жарт — мовляв, спроба присоромлених шведів виправдатись за нейтралітет у війні. Навіть відносні симпатики Черчилля серед істориків, такі як Пітер Кларк, відкинули тут можливість будь-якої заслуги: «Нечасто праці авторів отримують менше уваги, аніж роботи переможця Нобелівської премії з літератури 1953 року». Це не просто нікчемне презирство, а й, безсумнівно, неправда.

Поглянути лише на список нобелівських лауреатів останнього століття: японські драматурги-авангардисти, латиноамериканські марксисти-феміністи, польські автори фігурних віршів. Безумовно, усі вони по-своєму заслуговують на похвалу, та багатьох із них читають значно менше, аніж Черчилля.

Чому