Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

41 Едвард Ґіббон — видатний британський історик XVIII століття. На думку багатьох дослідників, саме він започаткував сучасну західноєвропейську історичну науку.

42 «Boys’ Own» — популярне в Британії та США з середини ХІХ до середини ХХ століття видання для дітей та підлітків.

43 «The Wonder Book of Daring Deeds» — збірка оповідань на пригодницько-героїчні теми.

44 Мухаммад Ахмад ібн ас-Саїд ібн Абдуллах, відомий як Магді Суданський (1844—1885), — очільник визвольного руху в Судані.

45 Трюк, фокус, штука, ефектна дія.

46 «Pol Roger» — вишукане французьке шампанське, відоме своєю історією, оригінальним смаком та високою ціною.

47 Black dog — назва, яку Вінстон Черчилль дав своєму депресивному стану.

48 «Війна — це продовження політики, тільки іншими засобами».

49 Даунінґ-стрит (Downing Street) — вулиця, на якій розташована резиденція прем’єр-міністра Великої Британії.

Розділ 7

Він мобілізував англійську мову

Ми приєднуємося до нашого героя в момент, коли він стоїть у Палаті громад і ритмічно випалює промову, яку ніколи не забуде. Ця подія лишиться закарбованою в його пам’яті — адже це та мить, коли він винайшов для себе спосіб ошелешити слухача і змусити його затамувати подих.

Надворі 22 квітня 1904 року, і моторний молодий парубок почувається на вершині. Йому двадцять дев’ять, рожевощокий, з пухнастим вінцем рудувато-коричневого волосся, що й досі видніється на чолі. Його майже розриває від виру життєвої енергії. Тільки цього року він уже з дюжину разів виступав і, підстрибуючи, щоб потрапити на очі спікеру, брав участь у найрізноманітніших дебатах: від питань фінансування армії і Брюссельської цукрової конвенції до китайських робітничих контрактів. Він потроху заявляє про себе.

Його обличчя, зі схвальними підписами під фото, регулярно потрапляє на сторінки газет.

Тут він товче кулаком у долоню; там упирається руками в боки; а ось тут робить свій знаменитий жест рубання обома руками — зухвалі нападки на власну партію; те, що торі, здається, засмоктує в електоральну яму, лише сприяє його піднесенню. Ліберали вже навіть готові знайти йому місце в себе; він нюхом чує перспективу нової посади…

Як мандрівник прокладає собі стежину джунглями, так він рубає направо й наліво всіх торі, що сидять перед ним на лавах. Торі «споганились», каже він. Вони забули заповіді «консервативної демократії», твердить він Балфуру, який щойно висловився в дебатах, — і можна тільки уявити, як, чуючи це, Балфур непроникно, по-стерв’ятничому дивився на нього з-під насуплених брів.

Торі довкола нього тим часом сичать і шкребуться у конвульсивному намаганні послабити його хватку. А підбадьорливі схвальні вигуки звучать від інших — вони лунають із опозиційних лав, і це не дивно, зважаючи на такі його закиди.

Його заяви не схожі на те, що сьогоднішні торі могли б визнати консерватизмом. Вони вкрай обурили б Марґарет Тетчер. Більше того, навіть сучасне лейбористське правління ніяк не погодилося б із тим, що Черчилль пропагував. А він пропонував дозволити великим групам робітників-страйкарів ходити по домівках тих, хто не страйкує, і, по суті, змушувати їх приєднатись до страйку. Хотів, щоб профспілки було захищено від судових позовів і їх не штрафували навіть у випадках, коли їхні члени під час агітації порушували закон.

Таке радше звучить навіть не як соціалізм, а як неоанархосиндикалізм. Та перш ніж сьогоднішні торі знавісніють, їм слід згадати контекст тих подій: Черчилль говорив про період значно глибшої збіднілості, коли робітники ще зазнавали утисків з боку свого керівництва — нечуваних як для сьогоднішнього робітника. Черчилль про це говорив 45 хвилин, і говорив добре.

Ось він доходить до кульмінації своїх зауважень, вихльоставши вздовж і впоперек усю Палату громад за кричущу відсутність належного класового представництва. Що стало з робітниками, допитується він. Погляньте на вплив управителів компаній, кваліфікованих спеціалістів, військовослужбовців, залізничників, землевласників та торговців спиртним, каже він, — і можемо уявити, як він веде своєю герцогською рукою, охоплюючи всіх торі, які злостиво спостерігають за ним.

Необхідно погодитись, каже він, що вплив робітничих класів безглуздо малий.

— А відповідальність за це лежить на тих, хто… — і, мовивши це, він замовкає.

І кілька поглядів запитально повертаються на нього. На кому вона лежить? Що там лежить? Що і на кому лежить? Уся Палата чекає.

Минає ціла секунда. Черчилль пробує знову.

— Відповідальність лежить на тих…

Але одразу стає зрозуміло: щось не так.

Хоч як це іронічно звучить, схоже, він сам став жертвою якогось мисленнєвого саботажу — ніби раптовий і несанкціонований виробничий страйк оголошено в його пам’яті. Ніби вантажники його величезного мозкового складу відмовились працювати і конвеєрна стрічка язика прокручується вхолосту. Слова не виходять. Він намагається знов, але даремно. Хай йому грець, він ніяк не пригадає, що саме збирався сказати.

Аж три хвилини він отак стоїть, а торі тим часом голосно регочуть, тільки з лав опозиції чути якесь співчуття. Три хвилини! Навіть за найкращих обставин Палата громад є невблаганною екосистемою: збийся ти хоч на кілька секунд — і відчуєш усю її зневагу. І ось Черчилль не здатен промовити ані слова вже довше, ніж ви читали цей розділ.

Це катастрофа, реальна смерть. Присутні перешіптуються або ховають погляди. А таке ж трапилось і з Рендольфом, кажуть; шкода хлопця, спіткала така сама доля, що й батька, — уражений страшною і передчасною старістю. Врешті Черчилль сідає.

— Вдячний Палаті, що вислухали мене, — промовляє він у відчаї й охоплює руками чоло.

Наступного дня газети просто рясніють новинами про крах містера Черчилля. Відомого спеціаліста з нервових розладів запрошують діагностувати причину. Це, каже лікар, випадок «дефекту роботи мозку». Нічого не скажеш, вигідна назва у цього розладу, адже у світі, напевно, немає людини, яка у певний момент не страждала б від дефекту діяльності мозку. Усе ж того дня причиною заминки Вінстона Черчилля насправді було не це.

У чому можна стосовно нього бути непохитно та інстинктивно переконаним, так це в тому, що він був найвеличнішим оратором ХХ століття. І, безумовно, найкращим із промовців, яких породила британська земля, а можливо, навіть потіснив Мартіна Лютера Кінга з першого місця у світі. Він залишається єдиним політиком, чиї промови та говір і досі пародіюють усі генерації.

«А-а, Черчилль!» — кажемо ми і випинаємо підборіддя та декламуємо в тому знайомому мелодійному бурчанні щось про боротьбу на узмор’ї. Що стосується ораторства, він був як Шекспір у плані написання п’єс: виконавцем найвищого ступеня, сумішшю Перикла й Авраама Лінкольна з невеличкою, але безумовною дрібкою Леса Доусона50.

Ми вважаємо його надприродно обдарованим, ніби з’явився він