Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Чи, може, Во зовсім трішки заздрів? Думаю, так. І причина не тільки у тому, що Черчилль зажив значно більшої слави, ніж Во, досягнувши двадцяти п’яти років, а й у тому, що своїм письмом він заробляв такі величезні суми. І таке порівняння, на жаль, для більшості журналістів є болісною темою.
Станом на 1900 рік Черчилль не лише написав п’ять книжок (і деякі стали бестселерами), а й був одним з найбільш високооплачуваних журналістів у Британії. За висвітлення англо-бурської війни йому платили 250 фунтів стерлінгів на місяць, на сьогодні це 10 тисяч фунтів стерлінгів. А коли в 1903 році йому було доручено написати про життя батька, він отримав приголомшливу плату 8 тисяч фунтів стерлінгів. Щоб ви збагнули масштаб тих багатств, візьміть до уваги, що в ті часи у країні був усього мільйон людей, які мали привілей сплати прибуткового податку — за річний заробіток у 160 фунтів стерлінгів.
Такі гроші видавці платили йому не за красиві очі. Та щедрість була спричинена саме популярністю серед громадськості та високими накладами. А причиною популярності було те, що Черчилль дійсно добре писав: пишно, хвацько, читабельно. І репортером був відмінним. Оцініть уривок із «Морнінґ Пост» від квітня 1900 року.
Ми долучаємося до подій у момент, коли Черчилль із товаришами по службі з кінної розвідки намагався випередити бурів та закріпитися на пагорбку кóпі, скелястому оголенні порід на рівнинах Південної Африки.
Від самого початку то були перегони, і це визнавали обидві сторони. Зближуючись із ворогом, я помітив п’ятьох бурів, що вирвалися перед рештою. Ці, очевидно кращі наїзники, аніж їхні товариші, випереджали інших, відчайдушно прагнучи захопити вигідну позицію. Я сказав: «Нам не вдасться», — та ніхто й не подумав полишити затію не спробувавши, тим паче визнати поразку. А далі — все вельми просто.
Ми дісталися дротяної огорожі за 100, а точніше, 120 ярдів від гребеня копі, злізли з коней та перерізали дріт і вже зібралися заволодіти дорогоцінними скелями, коли — так само як на залізниці в розломі біля Фрера — я уздрів, як піднімаються ті насуплені, страшні, волохаті постаті дюжини бурів. І хтозна, скільки ще їх було за цими?
Далі дивна і майже невідчутна пауза, а може, і зовсім її не було; та скільки ж усього вдалося в ній запам’ятати! Спочатку бури: один із довгою чорною повислою бородою, в шоколадного кольору куртці, другий — у червоному шарфі навколо шиї. Наших двоє розвідників необачно ріжуть дріт огорожі, і ще один цілиться, стоячи за конем.
І тут лунає твердий голос Мак-Нілла: «Спізнились. Назад до іншого копі. Учвал!»
І тоді почувся гуркіт вогню мушкетів, і повітря заповнили дзижчання та свист куль. Я поставив ногу в стремено, але, сполохавшись стрільби, кінь дико зірвався. Я спробував був застрибнути в сідло, та воно перекрутилося на живіт тварини. Кінь вирвався й щодуху скажено погнав геть. Більшість наших розвідників уже були за 200 ярдів від мене, а я залишився сам, без коня, у безпосередній близькості до ворога, від якого, щонайменше за милю, не було укриття.
Єдина відрада — при мені був пістолет. Я не міг допустити, щоб мене, як раніше, вполювали обеззброєного на відкритій місцевості; найімовірніше, мене просто застрелили б. Тож я повернувся і вдруге в цій війні, рятуючи своє життя, почав тікати, подалі від бурів із гвинтівками; у голові спливла думка: «Зараз я своє таки отримаю». Та раптом, біжучи, я помітив нашого розвідника, який наближався зліва, скакав просто напереріз мені. Високий чоловік зі значком із черепом та кістками на блідому коні. Смерть в Одкровенні, але для мене — життя.
Коли він проїжджав повз, я закричав: «Підсади!», — і, на моє здивування, він умить зупинився. «Залазь», — коротко відповів. Я підбіг і, не забарившись, за мить уже сидів позаду нього.
Ми поскакали. Я обхопив його руками, аби вчепитись за гриву коня, — і вся долоня одразу вкрилася кров’ю. Коня було важко поранено. Проте тварина благородно викладалась на повну. Ворожі кулі переслідували нас, але зі свистом пролітали повз наші голови — ми рухались усе далі від стрільців.
— Не бійся, — сказав мій рятівник, — вони вже не влучать. — І, не почувши відповіді, продовжив: — Бідний мій кінь, ох, бідний мій кінь, поранений розривною кулею. Чорти! Та їхній смертний час іще прийде. Ох, бідний мій кінь!
— Пусте, — сказав я. — Ти ж врятував мені життя.
— Ах, — відповів він, — я за коня переймаюсь.
Оце й була вся наша розмова.
Уже за 500 ярдів я припустив, що, судячи з кількості пострілів, у нас не влучать, адже кінь на скаку є непростою мішенню, та й бури вже видихлись і відволіклися. Та справжнє полегшення я відчув, коли ми врешті завернули за дальше копі; до мене дійшло: і цього разу мої гральні кісточки викинули дві шістки.
Це не Ґіббон41. І не псевдонеокласицистична писанина. Більше схоже на щось із вікторіанських пригодницьких романів Генрі Райдера Гаґґарда: бадьоре, пробивне, сповнене коротких речень у дусі «бах-бабах», які змушують читача просто ковзати сторінкою вниз. А репортерство бойових екшн-сцен Черчиллеві давалося ліпше, ніж більшості найкращих сучасних представників цього напрямку; до того ж у нього була неоціненна перевага перед ними: він міг оповідати від першої особи.
Він міг видавати опуси в дусі «Хлоп’ячих справ»42. Якби забажав, міг писати щось співзвучне з оповідками «Диво-книги відважних вчинків»43. Та в журналістському рукаві Черчилля було ще повно козирів. Глибокодумні пасажі йому теж вдавались: про зло ісламського фундаменталізму, про жахіття війни; часом на папір він виливав і гнів — навіть на своїх.
Його описи наслідків битви під Омдурманом, у якій він і сам так славетно взяв участь, довго стоятимуть перед очами і в пам’яті: про розстріляних із кулемета солдатів, що падали один на одного купами трупів; про ще живих, чиї рани вже гниють; про те, як вони, помираючи від спраги, жалюгідно повзуть у бік Нілу; про бідолаху з однією ногою, який подолав за три дні милю; про того, що без ніг проповз 400 ярдів за день.
