Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Масштаб цього досягнення не можна недооцінювати. Деякі люди, зокрема окремі категорії етнічних німців з Югославії та Румунії, залишилися в невизначеному стані, тому що домовленості в Потсдамі не поширювалися на їхній випадок. Але протягом п’яти років, в умовах роботи на травмованому, озлобленому та збіднілому континенті, який став таким після шести років жахливої війни, і вже в передчутті поділів «холодної війни», військові адміністрації союзників та цивільні агенції ООН змогли відправити додому, інтегрувати чи переселити безпрецедентну кількість — багато мільйонів — нещасних людей з усього континенту та десятки різних національностей і спільнот. Під кінець 1951 року, коли на заміну УНРРА та IRO прийшло новостворене Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, у таборах для переміщених осіб залишалося тільки 177 тисяч іноземців — здебільшого літніх і немічних, бо вони нікому не були потрібні. Останній у Німеччині табір ді-пі, у Фьоренвальді в Баварії, закрився у 1957 році.

* * *

Переміщені особи та біженці в Європі пережили не лише світову війну, а й багато місцевих громадянських воєн. Між 1934 та 1949 роками в Європі справді відбувалася не бачена досі низка кривавих громадянських конфліктів у межах тодішніх держав. У багатьох випадках подальшу іноземну окупацію — з боку німців, італійців чи росіян — використовували для полегшення та легітимізації довоєнних політичних програм і розбіжностей у новий насильницький спосіб. Окупанти, певна річ, не зберігали нейтралітет. Зазвичай вони об’єднували зусилля з повстанськими групами всередині окупованої країни, щоб боротися зі спільним ворогом. Тож політичне угруповання або етнічна меншина, які перебували в невигідному становищі в мирний час, могли скористатися зміною обставин, щоб зрівняти місцеві рахунки. Німці особливо охоче підбурювали та користалися з таких настроїв: не лише щоб розділяти і ще легше володарювати, а й щоб заощадити власні зусилля та ресурси, необхідні для керування й контролю за завойованими територіями — вони могли довірити це завдання місцевим колаборантам.

Із 1945 року термін «колаборант» набув особливого та негативного морального забарвлення. Але поділи та зв’язки воєнного часу часто мали локальні наслідки, які були аж ніяк не такими простими й однозначними, як може видатися в контексті післявоєнного протиставлення «колаборації» та «опору». Наприклад, в окупованій Бельгії деякі фламандськомовні групи, наступаючи на граблі часів Першої світової війни, спокусилися обіцянкою автономії та можливості відокремитися від франкомовної державної еліти, яка контролювала Бельгію, і вітали прихід Німеччини. Тут, як і в інших подібних випадках, нацисти також охоче грали на місцевих настроях, доки це відповідало їхнім інтересам: фламандськомовних бельгійських військовополонених звільнили в 1940 році, після припинення боїв, тоді як франкомовні валлони залишилися в таборах до кінця війни.

У Франції та Бельгії, так само як і в Норвегії, спротив німцям був справжнім, особливо в останні два роки окупації, коли спроби нацистів зігнати молодих чоловіків на примусові роботи в Німеччині змусили багатьох із них обрати макі́[21] з меншим для себе ризиком. Але тільки наприкінці окупації кількість активних учасників руху Опору перевищила кількість тих, хто співпрацював з нацистами через власні переконання, задля вигоди чи інтересу: за підрахунками, ймовірна кількість французів — чоловіків і жінок, — повноцінно залучених по той чи інший бік, була приблизно однакова, щонайбільше 160‒170 тисяч. І їхнім головним ворогом найчастіше ставали їхні співгромадяни: німці серед них здебільшого були відсутні.

В Італії склалася ще важча ситуація. Після того як у липні 1943 року Муссоліні скинули внаслідок перевороту, фашисти прийшли до влади на двадцять років. Напевно, через це місцевий опір режимові був слабкий; найактивніші борці з фашизмом перебували в екзилі. Із вересня 1943 року, коли країна офіційно ввійшла до складу союзницької коаліції, північ країни під німецькою окупацією стала плацдармом боротьби між маріонетковим режимом — «Республікою Салó[22] Муссоліні — та нечисельним, але відважним партизанським опором, який співпрацював і час від часу мав підтримку від союзницьких армій, що наступали.

Але й тут ситуація, яку обидві сторони зображували так, ніби притомна більшість італійців не з власної волі мусить протистояти маргінальній банді головорізів і терористів, що змовилися із зовнішньою силою, насправді в 1943‒1945 роках була справжньою громадянською війною, в якій з обох боків брала участь значна кількість італійців. Фашисти Сало справді були невеликою групкою колаборантів агресора, але в той час всередині країни вони могли розраховувати на суттєву підтримку, аж ніяк не меншу за підтримку їхніх найзапекліших супротивників — партизанів-комуністів. Антифашистський опір насправді був тільки одним боком боротьби між італійцями, чия пам’ять у післявоєнні десятиліття стала зручно вибірковою.

У Східній Європі все було ще більш заплутано. Чехи та словаки скористалися присутністю німців, щоб утілити омріяні проєкти сепаратистських партій довоєнного часу й оголосити номінально незалежні держави. У Польщі німці не шукали колаборантів; однак далі на північ — у державах Прибалтики й навіть у Фінляндії — Вермахт спочатку вітали як альтернативу окупації та поглиненню Радянським Союзом. Особливо намагалися обернути німецьку окупацію після 1941 року на свою користь українці, щоб забезпечити свою довгоочікувану незалежність, а на території Східної Галичини та Західної України розгорнулося криваве громадянське протистояння між українськими та польськими партизанами як під антинацистськими, так і під антирадянськими гаслами. За таких обставин визначення чітких меж між ідеологічною боротьбою, міжетнічними конфліктами та боротьбою за політичну незалежність втрачало сенс, не в останню чергу для місцевого населення, котре в будь-якому разі ставало першою жертвою цих протистоянь.

Поляки й українці воювали або спільно проти Вермахту, Червоної армії, або одне з одним залежно від місця та моменту. У Польщі цей конфлікт, що після 1944 року переріс у партизанську війну проти комуністичної держави, у 1945‒1948 роках забрав життя близько 30 тисяч поляків. В Україні під радянською окупацією останнього повстанського провідника Романа Шухевича вбили під Львовом у 1950 році, хоча нерегулярна антирадянська діяльність тривала й кілька років по тому, зокрема в Україні та Естонії.

Однак саме на Балканах Друга світова війна постала передусім як громадянська війна, до того ж ще й небачено кривава. Звичні ярлики — «колаборанта» або ж «учасника руху Опору» — у Югославії трактували особливо розмито. Ким був Дража Михайлович, сербський очільник партизанського руху «четників»[23]? Патріотом? Борцем з агресором? Колаборантом? Що змушувало людей братися за зброю? Опір (німецьким, італійським) окупантам? Жага помсти внутрішнім політичним ворогам часів міжвоєнної Югославської держави? Міжетнічні конфлікти між сербами, хорватами та мусульманами? Про- чи антикомуністичні цілі? Багато людей мали більше ніж один мотив.

Режим усташів Анте Павелича в хорватській маріонетковій державі винищував сербів (понад