Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Східноєвропейські німці, мабуть, у будь-якому разі втекли б на Захід: станом на 1945 рік у країнах, де їхні родини проживали багато сотень років, їх ніхто не хотів бачити. Чи то через щире народне бажання покарати місцевих німців за розорення під час війни та окупації, чи то через маніпуляції такими настроями з боку післявоєнних адміністрацій, німецькомовні спільноти Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Балтійського регіону та західної частини Радянського Союзу були приречені і знали про це.

Зрештою, їм не залишили вибору. Уже в 1942 році британці таємно погодилися на вимогу чехів щодо післявоєнного виселення німецького населення Судет, а росіяни та американці пристали на це наступного року. 19 травня 1945 року президент Чехословаччини Едвард Бенеш оголосив, що вони «вирішили усунути німецьку проблему в… республіці раз і назавжди»[15]. Німці (так само як і угорці та інші «зрадники») мали віддати своє майно державі. У червні 1945 року в них відібрали землю, а 2 серпня того самого року вони втратили чехословацьке громадянство. Майже три мільйони німців, майже всі з чеських Судет, були вислані в Німеччину впродовж подальших вісімнадцяти місяців. Під час цих виселень близько 267 тисяч осіб загинуло. У 1930 році німці становили 29% населення Богемії та Моравії, натомість згідно з переписом 1950 року їх лишилося лише 1,8%.

З Угорщини було виселено ще 623 тисячі німців, з Румунії — 786 тисяч, з Югославії — близько пів мільйона, з Польщі — 1,3 мільйона. Але найбільша кількість німецьких біженців походила з колишніх східних земель самої Німеччини: Сілезії, Східної Пруссії, Східної Померанії та Східного Бранденбургу. Під час Потсдамської зустрічі (17 липня — 2 серпня 1945 року) США, Велика Британія та СРСР домовилися — і це засвідчено в статті XII угоди, — що уряди трьох країн «визнають, що переселення до Німеччини німецького населення, чи принаймні його частини, з Польщі, Чехословаччини та Угорщини мусить відбутися». Частково цей пункт просто констатував те, що вже сталося, але водночас він свідчив про офіційне визнання наслідків переміщення кордонів Польщі на захід. Близько семи мільйонів німців тепер опинилися б у Польщі, а польська влада (та радянські окупаційні сили) хотіли їхнього виселення — почасти для того, щоб поляки та представники інших національностей, які втратили землі, що тепер входили до складу СРСР, могли б, зі свого боку, заселити нові території на заході.

У результаті було де юре визнано нову реальність. Східну Європу примусово очистили від німецького населення: виконуючи свою обіцянку, дану у вересні 1941 року, Сталін повернув «Східну Пруссію до слов’янства, де їй і належить бути». Потсдамська декларація проголошувала, що «будь-які переселення мають відбуватися в організований та людяний спосіб», але за реальних обставин це було малоймовірно. Деякі західні спостерігачі були шоковані поводженням з німецьким населенням. Енн О’Гар Маккормік, кореспондентка New York Times, записала свої враження 23 жовтня 1946 року: «Масштаб цього переселення й умови, у яких воно відбувається, ще не бачені в історії. Ніхто із самовидців цих жахів не сумнівається, що це злочин проти людяності, за яку історія стягне жахливу плату».

Історія таку плату не стягнула. Насправді 13 мільйонів вигнанців були заселені та напрочуд успішно інтегровані в західнонімецьке суспільство, хоча пам’ять про ті події живе, а в Баварії (де опинилися багато з них) тема досі може викликати гострі емоції. Сучасникам, імовірно, дещо ріже слух вислів «злочин проти людяності» стосовно німецьких переселень, що відбувалися лишень через кілька місяців після викриття злочинів зовсім іншого масштабу, скоєних в ім’я тих самих німців. Однак німці були живі й цілком реальні, тоді як їхні жертви, передусім євреї, — здебільшого мертві. Телфорд Тейлор, американський прокурор на нюрнберзькому процесі щодо нацистської верхівки, багато років після тих подій писав: між післявоєнними депортаціями та чистками населення воєнного часу, «коли виконавці супроводжували вигнанців, щоб пересвідчитися, що вони поміщені в гетто, а тоді або вбивали їх, або використовували на примусових роботах», існувала принципова різниця.

По завершенні Першої світової війни змінювалися та перекреслювалися кордони, тоді як люди загалом залишалися на місці[16]. Після 1945 року сталося протилежне: за одним великим винятком кордони залишилися непорушні, тоді як люди переміщувалися. Західні політики відчували, що Ліга Націй та пункти щодо меншин у Версальському договорі не спрацювали і що навіть намагатися їх відродити було б помилкою. Саме тому вони доволі легко погодилися на переміщення населення. Якщо вцілілим меншинам Центральної та Східної Європи не могли забезпечити ефективного міжнародного захисту, то їх цілком можна було переселити в більш придатні місця. Терміна «етнічні чистки» ще не вигадали, але насправді вони, звичайно, існували — й аж ніяк не завжди викликали масове засудження чи сором.

Винятком, знову ж таки, була Польща. Географічний перерозподіл Польщі — втрата 100 тисяч квадратних кілометрів східної прикордонної території на користь Радянського Союзу та компенсація за рахунок 64 тисяч квадратних кілометрів дещо кращих земель з німецьких територій на схід від Одеру — Нейсе — був масштабним та мав багато наслідків для поляків, українців і німців, що мешкали на цих землях. Однак в умовах 1945 року такі зміни були нетипові, їх радше слід тлумачити як частину загальної корекції кордонів, яку влаштував Сталін по всьому західному краю своєї імперії, відвоювавши Бесарабію в Румунії, відрізавши Буковину та Підкарпатську Русь від Румунії та Чехословаччини відповідно, приєднавши до Радянського Союзу країни Балтії та втримавши Карельський півострів, захоплений у Фінляндії під час війни.

На захід від нових радянських кордонів мало що змінилося. Болгарія відвоювала відтинок землі в Румунії в регіоні Добруджа; чехословаки відібрали в Угорщини (переможеної країни фашистської коаліції, яка не мала права заперечити) три селища навпроти Братислави на правому березі Дунаю; Тіто не зміг втримати частину колишньої італійської території навколо Трієста та у Венеції-Джулії, яку його сили зайняли під кінець війни. Інші території, захоплені між 1938 та 1945 роками, були звільнені з відновленням попереднього статус-кво.

За деякими винятками, у результаті постала Європа національних держав, які були етнічно більш однорідні, ніж будь-коли раніше. Радянський Союз, певна річ, залишився багатонаціональною імперією. Югославія не позбулася своєї етнічної строкатості, попри криваві міжетнічні бої під час війни. Румунія досі мала значну угорську меншину в Трансильванії та незліченну кількість — буквально мільйони — ромів. Але Польща, де в 1938 році поляків проживало лише 68%, у 1946 році вже мала абсолютну більшість польського населення. Німеччина була майже цілком німецькою