Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з постановою господарства, що підлягли ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація і участь у антирадянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в’язницях та таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім’ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбільша кількість родин. Так, відповідно до наказу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у Північних районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50 000 із загальної кількості 70 000). Всього в результаті репресивних заходів було експроприйовано близько 200 тис. селянських господарств, що призвело до фактичного знищення найзаможнішого прошарку селянства.
Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися примірними Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 років, Тимчасовими правилами трудового розпорядку в колгоспах 1933 р., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Попри задекларований принцип добровільності, вихід з колгоспу обмежувався усуспільненням земельних ділянок, які вже не поверталися селянам. Установлювалися безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов’язкових поставок колгоспами державі продукції. За умови вироблення обов’язкового мінімуму трудоднів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами присадибні ділянки, корову та невеличку кількість дрібної худоби і птиці.
Такі «соціалістичні» експерименти на селі призвели до надзвичайно тяжких і трагічних наслідків — голодомору 1932–1933 рр., внаслідок якого загинула п’ята частина українського селянства. В літературі останніх років наводяться переконливі дані про цілеспрямований і навмисний характер цієї варварської акції. Урожай в Україні в 1933 р. був вищим за попередні роки і становив 33 пуди зернових культур на душу населення (по всьому СРСР ця цифра була 28 пудів).
Понесені мільйонні жертви стали наслідком злочинної політики більшовицького режиму. Завершення в 1931–1932 роках насильницької колективізації на селі значно спростило конфіскацію за зразком „військового комунізму” хліба та інших сільгосппродуктів. На підставі рішень партійної верхівки, які було відтворено в сумнозвісній постанові РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., „Про заходи щодо посилення хлібозаготівель” райвиконкомам надавалося право перераховувати в органи хлібозаготівлі всі колгоспні насіннєві, продовольчі та фуражні фонди, а також стягувати штрафи продовольством з колгоспників та одноосібників, які заборгували за хлібозаготівлями. В той час, як люди в українських селах вмирали від голоду, на елеваторах, а то й просто неба гнили тисячі тонн хліба, вилученого для вивозу за кордон.
Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім’ї. Так, у Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесені доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей при відсутності належного нагляду за ними і передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім’ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали частку сплачуваних аліментів: на одну дитину — 25 %, на двох — 33 %, на трьох і більше — 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.
Суттєві деформації, пов’язані з посиленням кримінальної репресії, відбувалися у кримінальному праві. Ця тенденція відбилася на ужорсточенні покарання за злочини проти держави. Постановою ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. статтею про зраду Батьківщині було доповнено Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління). ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 20 липня 1934 р. повністю включили ці доповнення до КК УСРР. Зрада Батьківщині, що кваліфікувалася як «дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його території» каралася розстрілом з конфіскацією всього майна, а за обставин, що пом’якшували провину — позбавленням волі на строк до 10 років. Цією постановою стверджувався принцип колективної відповідальності у кримінальному праві. Так, у разі втечі військовослужбовця за кордон, члени його сім’ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім’ї, що проживали разом із зрадником, позбавлялися виборчих прав і виселялися у віддалені райони Сибіру на 5 років.
Розширювався перелік злочинів проти порядку управління, до яких належали: дезорганізація транспорту, порушення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів та порушення правил паспортної системи тощо. За ці злочини передбачались санкції у виді позбавлення волі на тривалі строки, а у випадках, коли їх кваліфікували як такі, що мають явно злісний характер, — розстріл.
Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно посилювався. Так, постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. термін покарання за особливо небезпечні державні злочини (шпигунство, шкідництво, диверсію) було збільшено з 10 до 25 років.
Велика увага приділялася боротьбі із замахами на соціалістичну власність. Так, «на вимогу робітників і колгоспників», ЦВК і РНК СРСР постановою від 7 серпня 1932 р. прийняли Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Встановлювались жорстокі покарання (розстріл, а за пом’якшуючих обставин — позбавлення волі на термін не менш як 10 років з конфіскацією всього майна) за розкрадання державної і колгоспно-кооперативної власності. Невизначеність суворих санкцій ні щодо розмірів викраденого майна, ні щодо способів викрадання надавала можливість надто широко застосовувати норми даного закону. В умовах голодомору за цим законом до кримінальної відповідальності притягалися селяни і, навіть, діти, які збирали колоски на полях. Тому в народі він отримав назву закону «про п’ять колосків». Встановлювалося також покарання у виді від 5 до 10 років концентраційних таборів за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників з боку «куркульських та інших антисуспільних елементів». До осіб, засуджених за цим законом, не застосовувалася амністія.
Ряд змін у КК УСРР спрямовував на боротьбу із злочинами у господарській сфері. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930
