Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов’язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх; чотирнадцятий містив норми про охорону праці. В п’ятнадцятому розділі мова йшла про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Визначались права й обов’язки профспілкових організацій, обов’язки адміністрацій щодо сприяння роботі профспілок.
Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду і розв’язання трудових спорів та справ про порушення трудового законодавства: а) примусовий — в особливих сесіях народних судів, б) примиренський — у примирних камерах, третейських судах тощо. Останній, сімнадцятий розділ, врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система «соцстраху» передбачала надання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій утраті працездатності, безробітті, інвалідності, доглядом за хворим членом сім’ї тощо).
Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами, окрім декретів та відомчих актів УСРР із питань народної освіти, були акти РСФРР про єдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось «звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом».
Структурно Кодекс складався з преамбули і чотирьох книг (1. Організація управління і постачання в народній освіті; 2. Соціальне виховання дітей; 3. Професійна і спеціально-наукова робота; 4. Політична освіта і виховання дорослих), які поділялися на частини, розділи, глави і містили 767 статей. Визначалась система соціального виховання дітей і професійної освіти молоді, структура наукових закладів, культурно-освітніх установ. Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, безоплатність освіти, спільність навчання осіб різної статі, світський характер освіти.
Проте Кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважались «знаряддям» диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового соціалістичного суспільства.
Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. уключав п’ять відділів: І. Про сім’ю; ІІ. Про опіку та піклування; ІІІ. Про шлюб; IV. Про зміну громадянами прізвищ та імен; V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Вперше законодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порівняно з аналогічним російським Кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і «вчинення релігійного обряду» укладання шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках.
Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. Він складався з двох частин — Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).
Метою покарання та інших «заходів соціального захисту» було: а) загальне попередження нових порушень як із боку порушника, так і з боку нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8). Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі соціалістичної правосвідомості, «Керівних начал» і статей Кодексу.
Зазначалось, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві форми — умисел і необережність. Проте, припускалась можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії (ст. 10). В основу визначення міри покарання покладалися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. При визначенні міри покарання суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на поновлення влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи; в) чи було вчинено злочин у стані голоду та нужденності; г) чи вчинено злочин із корисних мотивів; та ін. (ст. 25). За цими критеріями злочини, вчинені представниками «нетрудових класів», вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування більш жорстких санкцій.
Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідальності могла бути власне «соціальна небезпечність особи», пов’язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв’язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Вперше в Кодексі були визначені норми про крайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування у строк позбавлення волі попереднього ув’язнення та ін.
До видів покарання та «засобів соціального захисту» відносили: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскацію майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазначалося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями Кодексу 36 складами злочину могла застосовуватись смертна кара у виді розстрілу. Виняток становили особи, які не досягли 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часу вчинення злочину минуло п’ять років.
В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Передбачались такі види злочинів: державні, які поділялися на контрреволюційні і проти порядку управління; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров’я, суспільної безпеки та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала більш сувору відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.).
Кримінальний кодекс 1927 р. відображав зміни у кримінальному праві, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, зокрема, постанови ЦВК СРСР «Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» і «Положення про злочини державні» від 25 лютого 1927 р. та ін.
У Загальній частині КК УСРР 1927 р. було уточнено поняття умисного злочину, вдосконалювались критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давності виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості.
Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалась нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. В Кодексі передбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпечних осіб, у тому числу і тих, що не вчинили конкретного злочину. Зазначалося, що в разі відсутності у КК прямих указівок на окремі види злочинів, покарання або інші міри соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, які передбачають схожі за важливістю і характером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону.
Термін «покарання» був замінений терміном «заходи
