Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Основними сферами його регулювання були: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусові заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повинність у випадках стихійного лиха; обов’язки населення щодо охорони громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з’їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила про культи; публічні видовища, веселощі та ігри; користування державним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів у сфері промисловості; нагляд адміністративних органів у галузі торгівлі; порядок оскарження дій адміністративних органів.
АК УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших республіках СРСР і був на той час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про високий змістовний та техніко-юридичний рівень Адміністративного кодексу свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової редакції у 1956 р.
В умовах відмови від непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 р.), Гірничий кодекс УСРР (1928 р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 р.). Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929–1930 рр. семитомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР.
Конституційне та надзвичайне законодавство 30-х років
Перетворення, за виразом Леніна, «Росії непівської у Росію соціалістичну» привело до значних змін у правовій системі. Зовні відбувалась демократизація у конституційному праві, що забезпечувалося переходом від дії Конституцій СРСР 1924 р. та УСРР 1929 р. до Конституцій СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Але фактично саме нормами конституційного права було монополізовано владу більшовицької партії, суттєво обмежено незалежні від держави сфери соціально-економічного, культурно-громадського та приватного життя. Відбулося зростання партійного апарату з державним, сформовано нову кадрову номенклатуру. Після нетривалої непівської відлиги СРСР перетворився на тоталітарну державу. Сталінське гасло про посилення класової боротьби із просуванням до соціалізму стало кривавим мечем в руках правлячої верхівки, засобом варварського терору проти власного народу.
Затверджена ХІ Всеукраїнським з’їздом Рад 15 травня 1929 р. Конституція УСРР містила 82 статті і складалася з 4 розділів: 1) Загальні засади; 2) Організація Радянської влади; 3) Про виборчі права; 4) Про бюджет УСРР; 5) Про герб, прапор і столицю УСРР. Принципове значення мали статті, де заявлялося про входження України до СРСР. „Українська соціялістична радянська республіка, — зазначалося в ст. 2, — заявляє про свою цілковиту солідарність з усіма радянськими республіками і, на підставі постанов VIІ Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і договору про утворення Союзу радянських соціялістичних республік, творить з ними, на засадах цілковитої доброхітності та рівноправності, Союз радянських соціалістичних республік”. Причому, як зазначалося в ст. 3, УСРР входить до складу СРСР „як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу”. Проте закріплення на конституційному рівні принципу верховенства загальносоюзних органів та загальносоюзного законодавства перетворювало на міф залишені за республікою суверенні права (територіальне верховенство, здійснення власного законодавства й управління, прийняття до громадянства УСРР тощо).
Конституція визначала основні завдання диктатури пролетаріату, що полягали в остаточному подоланні буржуазії, знищенні експлуатації людини людиною та побудові комунізму, «коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади». Проголошені певні права й свободи людини стосувалися лише трудящого люду. Так, особи, що застосовували найману працю, жили з нетрудового прибутку, відсотків з капіталу, прибутків з підприємств, надходжень з майна, приватні крамарі, служителі культу не мали жодних політичних прав. Отже, УСРР за своєю формою, змістом і призначенням визначалася Конституцією як суто класова організація.
Надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд Рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію УРСР, в основу якої була покладена Конституції СРСР 1936 р. Вона містила 146 статей, об’єднаних у 13 розділів: 1) Суспільний устрій; 2) Державний устрій; 3) Найвищі органи влади УРСР; 4) Органи державного управління УРСР; 5) Найвищі органи державної влади Молдавської АРСР; 6) Органи державного управління Молдавської АРСР; 7) Місцеві органи державної влади; 8) Бюджет УРСР; 9) Суд і прокуратура; 10) Основні права й обов’язки громадян; 11) Виборча система; 12) Герб, прапор, столиця; 13) Порядок зміни Конституції. Наведений перелік розділів конституції свідчить про те, що вона мала відверто етатичну спрямованість і абсолютизувала державу.
УРСР визначалась як соціалістична держава робітників і селян.
Політичну основу республіки становили Ради депутатів трудящих, економічну — соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що має форму державної та кооперативно-колгоспної власності. Проте, законом допускалося й дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке мало ґрунтуватися на особистій праці і відсутності експлуатації чужої праці.
Абсолютна більшість державно-владних повноважень була віднесена до відання загальносоюзних органів. Положення ст. 14, де зазначалося, що «Українська Радянська Соціалістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік», при відсутності механізму такого виходу мало декларативний характер.
Вперше на конституційному рівні визначався порядок створення судових і прокурорських органів, заявлялось про незалежність суддів, відкритий характер розгляду справ із забезпеченням обвинуваченому права на захист, що було ширмою в умовах масових репресій.
Конституція УРСР 1937 р., проголосивши принцип соціалізму: «від кожного — за його здібністю, кожному — за його працею», намагалась зовні максимально збільшити подібність радянського державного устрою до устрою демократичних держав. Так, було декларовано свободу друку, зборів, мітингів, демонстрацій, недоторканність особи, житла і листування, свободу відправлення релігійних культів і свободу антирелігійної пропаганди та інші права особи і громадянські свободи. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими; проголошувалося загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні.
У реальності ці норми не діяли, їх справжнім призначенням було маскування перед світовою спільнотою і власним народом злочинної сутності тоталітарного режиму. Права і свободи людини були несумісними з масовими репресіями, що з кінця 20-х років розпочалися в Україні, а з 1934 р. — на решті території СРСР. Держава лише певною мірою забезпечувала такі «соціалістичні завоювання» трудящих, як право на працю, відпочинок, освіту, на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності. Так, найчисленніша верства населення — колгоспники фактично не користувались правом на відпочинок, на матеріальне забезпечення по старості, на випадок хвороби і втрати працездатності. Проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати. Право виставляти кандидатів у депутати належало лише органам комуністичної партії або іншим нею фактично керованим громадським організаціям: профспілкам, кооперативним організаціям, об’єднанням молоді, культурним товариствам. Незважаючи на свій формально демократичний характер, Конституція 1937 р. позбавляла громадян права створювати вільні політичні об’єднання і законодавчим шляхом легалізовувала монопартійну систему. Відповідно до ст. 125 «найбільш активні й свідомі
