Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

Перебував у таборі Найсе-Шлеськ у Німеччині, був одним із організаторів українського військового руху у цьому таборі. У травні 1917 р разом із гуртком офіцерів-українців прибув до українізованого табору Ганноверіш-Мюнден. З 12.02.1918 р. — ад'ютант зі стройової частини штабу 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. З 01.03.1918 р. — командир 2-го куреня 7-го Синьожупанного полку військ Центральної Ради. З початку травня 1918 р. — у запасі. З 01.09.1918 р. — молодший старшина 32-го пішого Сумського полку Армії Української Держави. З 27.11.1918 р. — начальник відділу штабу 6-го Полтавського корпусу Дієвої армії УНР. З 31.01.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 6-го Полтавського корпусу Дієвої армії УНР. З 11.03.1919 р. — в. о. начальника штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. З 22.06.1919 р. — помічник начальника військово-топографічної частини штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 20.07.1919 р. — помічник начальника розвідчого відділу штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р. був інтернований польською владою. З лютого 1920 р. — молодший ад'ютант штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З кінця квітня 1920 р. — приділений до української військової місії у Варшаві. З 10.08.1920 р. — на посаді молодшого старшини закордонного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, з того ж часу — офіційний представник Головного Отамана УНР у Берліні.

Омельченко Тиміш, фото 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1937–1945 рр. очолював Українське національне об'єднання у Німеччині.

У 1950 р. емігрував до Канади. Помер та похований у Торонто.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С 130-зв; Омельченко Т. Мої спогади про Синіх//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 57–67; Омельченко Т. Від Кременчука до Бірзули//За Державність. — Каліш. — 1929. — Ч. 1. — С 165–169; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 3–4. — С 60–71, Ч. 5. — С 7-14; 1971. -41. — С. 21–26; Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 476; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм — 1972. — Кн. 2. — С 173–176.

(02.05.1866-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив військову прогімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1889), вийшов до 67-го піхотного Тарутинського полку. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 194-го піхотного резервного Мстиславського полку (м Береза Картузька). Останнє звання у російській армії — полковник.

Влітку — восени 1920 р. — в управлінні Морського флоту Військового міністерства УНР. З 08.11.1920 р. — начальник постачання Технічних військ Армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — 1911. — С. 179.

(7.05.1889-06.08.1970) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Ставки на Поліссі. Закінчив Житомирську гімназію, Іркутське військове училище (1911), вийшов підпоручиком до 11-ї артилерійської бригади (Дубно — Луцьк), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир 1-ї батареї 11-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. служив у 2-му легкому гарматному полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — начальник: 1-ї легкої гарматної бригади Дієвої армії УНР, яка 28.02.1919 р була переформована у 17-ту гарматну дієву бригаду Дієвої армії УНР. З 1.06.1919 р — вартовий отаман штабу Волинської групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. — інтернований польською владою у Рівному. З 10.01.1920 р. — приділений до 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 15.05.1920 р. — командир 4-го гарматного куреня 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Омелюсик Микола, фото 30-х років (За Державність — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1943 р. служив у штабі Поліської Січі отамана Бульби-Боровця. З вересня 1943 р. — начальник артилерії Української повстанської армії, відомий під псевдонімом «Поліщук». У 1944 р. з рейдуючою групою УПА перейшов до Західної Європи. З 1950 р. жив на еміграції у США (Філадельфія).

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 61; Оп. 2. — Спр. 90. — С. 1-зв. — 2; Ф. 3172. — Оп. 1 — Спр. 73. — С. 8; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1596. — С. 72; Ступницький Ю. Спогади про пережите. — Київ — Торонто. — 2000. — С. 53; Шанковський А. Палбіті Тамари Омелюсик//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1984. — Ч. 5/6. — С 61–64.

(31.08.1881-07/08.09.1962) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Рідний брат генерала Михайла Омеляновича-Павленка — командувача Армії УНР у 1919–1921 рр.

Омелянович-Павленко Іван, фото 1920 року (За Державність. — Торонто. — 1964 — Ч 10)

Народився у Баку, в родині військового. Батько походив з дворян Бессарабської губернії родом із Тифліської губернії, генерал-лейтенант російської армії. До 26.08.1912 р. мав прізвище «Павленко», у подальшому — Омелянович-Павленко (у російському написанні — «Амельянович-Павленко»). Закінчив Сибірський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 43-ї артилерійської бригади. Брав участь у Російсько-японській війні, був поранений та нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Закінчив Офіцерську кавалерійську школу (1911). 15.09.1914 р. пішов на Першу світову війну старшим офіцером 1-ї батареї 1-го кінно-гірського артилерійського дивізіону. З 11.01.1916 р. — підполковник. Був поранений та нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1916, за бій 24.05.1916) та Георгіївською зброєю (18.09.1915, за бій 03.02.1915). З листопада 1916 р. — командир 11-ї кінно-артилерійської батареї. З травня 1917 р. — командир 1-ї кінно-артилерійської батареї. З 11.07.1917 р. — полковник. З серпня 1917 р. — командир 1-го кінно-артилерійського дивізіону.

З 10.09.1917 р. — командир українізованого 8-го гусарського Лубенського полку (перейменований на 2-й Лубенський кінно-козачий ім. Сагайдачного полк військ Центральної Ради). 07.02.1918 р. вивів рештки 2-го кінно-козачого полку з Румунського фронту та привів їх до Києва, незабаром кадр полку перейменовано на Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк Сердюцької дивізії гетьмана