Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 7–8. — С 15; «Русский Инвалид». — Петроград. — 1915. — № 124; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА — Мюнхен — 1960. — Ч. 99.
НІКІТІН Федір Денисович
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у с. Соколівка Осипівського повіту Подільської губернії. У вересні 1914 р. був мобілізований до армії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. служив у 10-му пішому Липовецькому полку. З 25.11.1918 р. до березня 1919 р. — командир цього полку. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4591. — Оп. 1. — Спр. 6. — С 2, 76.
НОВИКІВ Олександр Михайлович
(02.01.1880-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Самарській губернії. Закінчив 3-тє військове Олександрівське училище (1899), вийшов до 1-го піхотного Невського полку (Смоленськ). Закінчив Військово-інтендантську академію за 1-м розрядом (1907), служив у інтендантському управлінні Варшавської військової округи. З 06.12.1911 р. — інтендант 18-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 20.11.1918 р. та станом на 09.1919 р. — начальник організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Список подполковникам на 1913. — СПб. — 1913. — Ч. 2. — С. 91.
НІКОЛІЧ Микола Миколайович
(28.07.1871—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
За походженням — кубанський козак. Закінчив Новоросійський університет (Одеса), Київське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов хорунжим до 5-го Кубанського пластунського батальйону. У 1904–1905 рр. брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Олександрівську військово-юридичну академію. З 04.05.1907 р. — помічник військового прокурора військово-окружного суду. З 06.12.1911 р. — полковник. З 24.05.1915 р. — завідувач автомобільної частини штабу Південно-Західного фронту. З 1917 р. — генерал-майор.
Наприкінці 1917 р. керував автопанцерним відділом Військового міністерства Центральної Ради. З 27.06.1918 р. до кінця грудня 1918 р. — інспектор автомобільних частин Української Держави. Подальша доля невідома.
Монкевич Б. Дещо про співпрацю панцирних авт підчас оборони Київа в січні 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 6. — С. 11–12; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 1052.
НОВИЦЬКИЙ Ігор Валентинович
(1869 — після 1927) — генерал-хорунжий Армії УНР.
На військову службу вступив у 1887 р. Закінчив 2-ге військове Костянтинівське училище. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник, служив на посаді бібліотекаря Костянтинівського артилерійського училища. У 1916–1917 рр. — командир 183-ї гарматної бригади. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
В українській армії з 12.01.1918 р. — помічник начальника Головної шкільної управи Військового міністерства Центральної Ради. З 16.01.1918 р. — начальник артилерії Київської військової округи. З квітня 1918 р. — урядовець для доручень Міністерства земельних справ УНР. З 20.01.1919 р. — інспектор артилерії 10-го дієвого корпусу. Дієвої армії УНР 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону.
У таборах для військовополонених дав згоду вступити до білої армії. Проходив додаткове навчання в артилерійській школі в Англії для обслуговування гармат англійських систем. Деякий час був інспектором артилерії 2-го корпусу Північно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. Після розгрому цієї армії виїхав на Балкани, звідки незабаром повернувся в Україну.
З 09.07.1920 р. — знову в українській армії. З 01.08.1920 р. — начальник відділу зброї Артилерійської управи Армії УНР.
З 1921 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині. Відомий церковний діяч, автор рукописів спогадів «Дневник командира — Великая война 1914–1917» та «Дневник скитальца», де значне місце присвячено службі в українській армії.
ГАРФ. — Ф. 6247, особистий фонд Новицького І. В.; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 730. — С. 126–127.
НОВИЦЬКИЙ Олексій
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1919 р. служив у 1-й Північній дивізії Дієвої армії УНР. У складі Збірного Сірожупанного полку Збірної Волинської дивізії брав участь у Першому Зимовому поході (лицар Залізного Хреста). У другій половині 1920 р. — 1923 р. служив у штабі 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
У 20—30-х рр. жив у Костополі поблизу Рівного, працював бухгалтером.
У 1942 р. був заступником командира трьох сотень «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця, сформованих у Костополі. Згодом брав активну участь в організації та бойових діях Української повстанської армії. Подальша доля невідома.
Швед Галина. Полковник Лиходько і Бульба//Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця. Дослідження, спогади, документи. — Рівне. — 1998. — С. 56–59.
НОВИЧЕВСЬКИЙ Андрій Степанович
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Ковелі Волинської губернії. Витримав іспит на атестат зрілості при Бєльській гімназії Холмської губернії. З 1896 р. працював повітовим канцеляристом. З 1900 р. — однорічник 2-го розряду. Закінчив з відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище (1904), брав участь у Російсько-японській війні. З 1906 р. служив у 166-му піхотному Рівненському полку (Київ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений та контужений. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. У 1917 р. — підполковник, помічник командира 166-го Рівненського полку.
З серпня 1917 р — помічник київського повітового військового начальника 3 весни 1918 р. — помічник київського повітового коменданта, згодом — комендант київського повіту. З 14.12.1918 р. — начальник управління комендатури Києва військ Директорії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 12. — С. 17–18.
НОСАЧЕНКО Андрій Васильович
