Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Репресовані й розкуркулені “вороги народу” поповнювали широку мережу концтаборів, що поглинула мільйони людей.
Ці втрати не можна точно обрахувати. Лише 27 жовтня 1937 р., виконуючи постанову Компартії 52/94 “Про антирадянські елементи” було знищено в урочищі Сандормох на півдні Карелії 290 видатних українських діячів, які перебували тоді у Соловецькому таборі. Серед них М. Зеров, Л. Курбас, М. Куліш, В. Підмогильний, М. Вороний, А. Крушельницький із синами, М. Яворський та багато інших. За дослідженнями Товариства української культури Карелії “Калина” пізніше у Сандормосі було розстріляно 677 осіб. 5 серпня 1937 р. ця операція продовжилась за участю новостворених “особливих трійок” по всій території України. Ці “трійки” до 15 листопада 1938 р. винесли 681692 “розстрільні вироки” списками. Лише за 1937–1941 рр. у СРСР до катівень було відправлено близько 5,2 млн осіб, серед них значний відсоток становили українці. Протягом 19301937 рр. в Україні було “викрито” й ліквідовано 15 великих “підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів і троцькістів”.
Отже, рух за національне відродження українського народу і його державне самовизначення був повністю знищений. Досягли мети, про яку раніше писала центральна комуністична преса: “зруйнувати основу українського націоналізму”, тобто, українське селянство, українську інтелігенцію, всі досягнення національно–культурного і державницького відродження України.
Такого тотального погрому нації, національної інтелігенції і національної політичної еліти ще не знала історія жодного цивілізованого (і навіть нецивілізованого!) народу. Жодна країна світу в своїй історії на зазнавала такого нищівного всеспопеляючого удару по своєму етносу, по його провідній еліті — інтелігенції, по його основі — селянству. Це й призвело до політичного і культурного занепаду української нації, що наклало відбиток на подальшу державницьку історію нашої Батьківщини.
У свідомості українців період кінця 20–30–х років залишився як період “розстріляного Відродження”. Україна потрапила під прес жорстокого зросійщення. Освіта, преса, справоздання в державних установах і на підприємствах — скрізь запанувала російська мова.
Модернізація, яку проводила в життя державна партія, тепер ототожнювалась із передовою російською культурою. Українська культура тепер прирівнювалася до відсталої, селянської, мужицької, до неосвіченості та інтелектуальної грубості і брутальності. Молоде покоління, що виростало в умовах презирства до “грубої” селянської українськості (бо тільки селяни зберігали свою національно–етнічну сутність, міста ж швидко зросійщувалися через російськомовну освіту), відмовлялася від своєї рідної національності і, як і в царські часи, поповнювала когорти російськомовного населення, що ненавиділо своє “низьке”, “некультурне” походження.
Ініціатором та організатором кривавого геноциду українського народу та його денаціоналізації була комуністична більшовицька партія та її лідери Ленін — Сталін і їхні соратники. Відомо, що у 1921 р. за наказом Леніна відомі військові керівники Тухачевський та Антонов–Овсієнко підписали наказ від 12 червня 1921 р., в якому було поставлене завдання каральним загонам: залити отруйними речовинами лісові масиви, в яких переховувались повсталі російські селяни. Це забрало поряд із розстрілами цілих сімей співчуваючих понад 200 тис. життів. Саме в ці роки В. Ленін говорив: “Можно уничтожить и 90 % населения России, чтобы оставшимся 10 % удалось жить во всемирной коммунистической зоне”. А далі й таке: “Надо расширять применение расстрелов”.
Сталін і його поплічники в Україні (Каганович, Косіор, Петровський, Чубар, Постишев) продовжували цю лінію. Вище партійне керівництво дійшло до того, що 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ керівника НКВС Єжова місцевим органам, відповідно до якого визначався план репресій на чотири місяці, за яким потрібно було репресувати 268250 осіб, і з них 75250 осіб негайно розстріляти. Але ще жорстокіший факт: місцеві органи влади стали вимагати збільшити розкладку, особливо до першої категорії — розстрілу громадян! Психологічно це можна було пояснити тільки страхом перед звинуваченням їх у пособництві “ворогам народу”, а така вимога мала продемонструвати відданість місцевої влади комуністичній партії і радянському урядові. Тобто, всі структури влади повністю ставали деморалізованими й аморальними… Завдяки Сталіну, пише американський історик Роберт Конквест, “ця епоха позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності, брехня та облуда супроводжували кожен крок влади”.
І справді, поряд із цією кривавою трагедією усього радянського суспільства з’являлись бадьорі марші, веселі, безтурботні пісні, кінофільми, художні полотна, книжки, поеми, що славили нове життя та його будівничих і особливо вождя Сталіна. Воістину гримів бенкет сатани під час розгулу чуми!..
Дешевими спектаклями прикривались найтяжчі злочини проти людства, які нині за міжнародними нормами підлягають покаранню. На селі партія вбила господаря–хлібороба, перетворила його в декласований прошарок суспільства. Найгірші люмпенські елементи населення часом піднімалися до вершин влади і творили беззаконня іменем комуністичної партії, яка це все беззаконня узаконювала заради власного владарювання…
Будівництво соціалізму в СРСР не мало нічого спільного із суспільством соціальної справедливості. Робітництво потрапило в повну залежність від компартійно–державної системи, де діяли насильницькі методи управління. Робітничий клас дістав єдине право — найматися на роботу і звільнятися за власним бажанням. Його праця була мілітаризованою і майже не оплачуваною, стимулювалась соціалістичним змаганням, трудовими вахтами та іншими засобами вичавлювання інтелектуальних і фізичних сил, за що він дістав лише одну нагороду — назву “господаря країни”, якою прикривалися справжні господарі — комуністично–більшовицька партійна верства.
Економіка України, як і всього СРСР, була неповноцінною. Внаслідок репресивної антинародної політики мільйони людей були вирвані із суспільного життя, збіднів інтелектуальний рівень українського народу.
Перемога адміністративних методів у керуванні державою призвела до деградації аграрного господарства. Лише в передвоєнний час сільське господарство України досягло рівня 1913 року, відстаючи від усіх європейських країн з виробництва продукції на душу населення. За показним фасадом
