Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
1930 року був сфальсифікований ще один гучний політичний процес — про так звану контрреволюційну організацію в сільському господарстві, внаслідок чого було засуджено 29 вчених–агрономів та відповідальних працівників наркомату землеробства. 1933 року було сфабриковано політичні процеси про так званий, насправді неіснуючий Всеукраїнський есерівський центр. Метою цього процесу був поголовний арешт усіх колишніх есерів, їх звинувачували у зв’язках із фашистами, оунівцями і т. д.
У січні 1936 р. розпочався процес так званої терористичної групи професора–літературознавця М. Зерова, яку звинуватили у шпигунстві на користь якихось іноземних держав. Тут були відомі українські вчені й літератори — професори М. Зеров, М. Драй–Хмара, поет М. Вороний та ін. Цього–таки 1936 р. була “викрита” група під сфальсифікованою назвою “Блок українських національних партій”; далі “викрито” “Троцькістсько–націоналістичний блок” разом із вченими — професорами Нирчуком, Винокуром, Чичкевичем, Гуревичем, Шабліовським та ін.; далі подібний “Український троцькістський центр” — Любченко, Порайко, Гринько (1937), “Націонал–фашистська організація” (1937) і т. д.
За тридцяті роки було репресовано 500 українських письменників, тисячі інженерів, учителів.
Черга дійшла й до української компартії. Цю роботу очолив довіренець Сталіна — Постишев та голова ДПУ Балицький. Невдовзі Постишев переможно доповідав: “Була виконана величезна робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, у тому числі близько 300 вчених і письменників”. Понад 15 тис. партійних і радянських керівників було звинувачено в націоналізмі, фашизмі, троцькізмі, шпигунстві і т д. За 1933–1934 рр. компартія України втратила до 100 тис. своїх членів. Було розгромлено ЦК КП(б)У, обраний на XIII з’їзді партії 1937 року, 55 його членів з 62–х було звинувачено у ворожій діяльності, з 11 членів Політбюро в катівнях загинуло 10, з п’яти кандидатів у члени Політбюро загинуло четверо. Репресоване було все Оргбюро ЦК ЛКСМУ, який зазнав розгрому двічі…
Великий терор перекинувся на армію. 1937–1938 рр. лише в Харківському військовому окрузі було знищено 150 військових командирів найвищого рангу. На початку 1938 р. М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували про “вичистку” з військ в Україні до трьох тисяч осіб.
1933 року були заарештовані відомі діячі українського уряду та Комуністичної партії — О. Шумський, К. Максимович, М. Волобуєв. Заарештовані були відомі письменники М. Яловий, О. Досвітній. Своєрідним протестом на комуністичний терор було самогубство письменників М. Хвильового та П. Гірняка.
У тодішніх газетах з’явилися погромницькі погрози на адресу українських закладів з української мови, історії, культури. На допомогу Постишеву з Москви прислали ще одного видатного ленінця — Д. Мануїльського, якого у свій час Троцький назвав так: “Один із найогидніших ренегатів українського комунізму”. 28 травня 1933 р. він виголосив промову на зборах київського обласного активу і заявив про “забрудненість” сфери національно–культурного будівництва “класово ворожими”, “націоналістичними елементами”, “вихідцями з колишніх націоналістичних партій” — малося на увазі партії “боротьбистів” та укапістів (УКП — Українська комуністична партія).
Після наклепницької промови цього вірнопідданого сподвижника Сталіна почалися розправи в партії українських комуністів. Першого удару зазнав найбільш авторитетний лідер українських комуністів Микола Скрипник, тодішній голова Державної планової комісії, а раніше відповідальний за освіту, якого звинуватили в “притупленні більшовицької пильності”, у наявності численних шкідницьких організацій — махновців, петлюрівців, агентів чужоземних розвідок тощо. Його звинувачують у “націонал–ухильництві”, у прикритті його іменем різних націоналістичних діячів і їхніх концепцій (йшлося про видатних дослідників–істориків та економістів Юринця, Яворського, Шумського, Волобуєва, Кримського та ряду інших).
Скрипник захищався, але його промови навіть не надрукували. Він називав ці звинувачення Постишева “брехливими вигадками”, говорив про переродження партійного московського керівництва в ставленні до України тощо. На неодноразові пропозиції з боку Політбюро покаятися Скрипник відповідав упертою відмовлявся. В пресі, на партійних пленумах партії і комсомолу розпочалася шалена критика Скрипника за “націоналістичну” позицію і навіть небезпеку (критика йшла, зокрема, і з боку Панаса Любченка, секретаря ЦК ЛКСМУ). Всі спроби зв’язатися зі Сталіним були безрезультатними. На останньому засіданні Політбюро 7 липня 1933 р. друзі–соратники Скрипника один за одним звинуватили його в антипартійних помилках. Було ясно, що вони рятували свої життя! Скрипник добре усвідомлював особливість партійного стада, яке, щоб утвердити себе в очах вождя, готове було розтерзати, знищити усіх.
7 липня 1933 р. Микола Скрипник застрелився. Разом із цим найвидатнішим вождем українського комунізму, що витримав боротьбу за національно–культурне державницьке будівництво в Україні 20–х років, зійшла з політичної арени українська опозиційна сила, яка — хоч теоретично — протистояла централістично–диктаторському тоталітарному режимові в СРСР і в Україні.
Щоправда, ДПУ і новоявлені вожді зробили все, щоб посмертно звинуватити його в націоналістичному ухилі і далі розгорнули широкий погром так званих нових численних “шкідницьких” організацій і груп.
З 1934 р. після вбивства секретаря ЦК і Ленінградського обласного комітету ВКП(б) Сергія Кірова в СРСР і в Україні розпочинається нова хвиля терору. 1 грудня було опубліковано Постанову ЦВК, яка юридично дозволяла створювати, чи пак “викривати”, нові “ворожі” організації. Першою такою сфальсифікованою справою була справа про терористів–білогвардійців, внаслідок чого було розстріляно і відправлено в концтабори 37 відомих українських політичних, наукових, літературних діячів.
Хвиля репресій ударила і по досягненнях державного будівництва національних меншин, які становили 20 відсотків усього населення України. Наприкінці 30–х років було припинене національне відродження різних національних груп в Україні. Всю національну інтелігенцію було оголошено “класовим ворогом”, “антирадянськими елементами”. Було видано кілька спеціальних партійних постанов, зокрема “Про кадри шкіл національних меншин” (1934) та “Про засміченість класовими ворожими елементами Хортицького машинобудівного технікуму” (1935), внаслідок яких були розгромлені Одеський німецький педінститут; розігнані навчальні заклади болгарської та молдавської
