Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Цікаво, що держави Західної Європи, принаймні уряди їх, знали про цей геноцид українців, хоча вся територія України була проголошена радянським урядом недоступною для іноземних кореспондентів.

У той–таки час італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго повідомляв у посольство: “Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване жорстоке переслідування євреїв, може спокійно спостерігати масове вбивство… Немає сумніву, що цей голод — штучний і спеціально створений для того, аби провчити селян… покласти край українській проблемі за кілька місяців коштом 10–15 мільйонів душ. Ця цифра аж ніяк не перебільшена. На мою думку, її вже досягнуто і в недалекому майбутньому буде перевиконано… ”

На Заході закривали очі на тотальне вимирання від голоду українського селянства, у той час, коли Радянський Союз експортував з України зерно за кордон. Так, 1930 року було експортовано 48,4 млн центнерів, а 1931 року — 51,8 млн центнерів, які змогли б у роки голоду підтримати голодуюче населення. Західні держави, боячись реваншу з боку фашистської Німеччини після приходу до влади Адольфа Гітлера, намагались не загострювати стосунків із урядом СРСР. Тому, наприклад, західна преса навесні 1933 року запобігливо видрукувала декларацію групи англійських письменників на чолі з другом більшовиків Бернардом Шоу, в якій стверджувалось, що всі відомості про штучний голодомор — це вигадки. Таку саму роль відіграв ще один відомий політик — Едвард Ерріо, який у серпні 1933 р. відвідав СРСР. Він заявив, що інформація про голод є “абсурдним міфом”. Таку позицію зайняли Р. Роллан, А. Барбюс, О. Гакслі…

І це — в той час, коли не підкуплені більшовицькими урядовцями представники західних держав розповідали жахливу правду про Україну. Як зазначав кореспондент “Манчестер Гардіан” Майкл Маггерідж, тема голоду була “головною темою усіх наших розмов у Москві. Усі знали про трагедію, існування голоду ніхто не ставив під сумнів”.

Про голод писали швейцарські газети й журнали, американські, французькі, австрійські журналісти, завдяки чому у Відні був створений Міжнародний комітет допомоги голодуючим в СРСР. Але на спробу українських емігрантів у США створити такий самий комітет їм було відмовлено. Британське міністерство закордонних справ в офіційному документі теж заявило: “Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на півдні Росії. Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам із ним”.

Саме на 1932–1933 рр. припадає визнання країнами Західної Європи більшовицької імперії — СРСР — як повноправного члена у міжнародних стосунках: у 1933 р. це зробили США, у 1934 р. — Великобританія, 1935 р. — Франція, Чехословаччина та ін. Саме тоді Німеччина, до якої вивозились майже безкоштовно ешелони зерна, встановила досить дружні стосунки з СРСР, а ще найцікавіше: 30 країн запросили Радянський Союз вступити до Ліги Націй, що піклувалася про мир і безпеку у світі…

Таким чином, офіційний Захід спокійно дивився на геноцид українського народу, відомості про який заперечувала Москва. А сподвижник Сталіна Калінін у грудні 1933 р. висловився так: “Політичні шахраї збирають гроші на допомогу для нібито голодуючої України”.

Цікаво, що офіційна газета російської комуністичної партії 1929 року визначила сутність колективізації в Україні такими словами: “Колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати основу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство”. У цьому справді був сенс усієї драми українського народу, в якого забирали не тільки землю, але і його душу, і мову, і культуру… І Захід у котре зрадив народ України заради власного тимчасового благополуччя.

Геноцид голодомором в Україні відбувався одночасно з розгойдуванням політичних репресій.

Більшовицькі теоретики, зокрема Сталін, висунули тезу про “загострення класової боротьби всередині суспільства” в епоху побудови соціалізму, яку проголосили партійні з’їзди на початку 30–х років. Через те звичним явищем стали “чистки кадрів”, внаслідок яких до всіх ланок управління потрапляли тільки ті, хто беззаперечно виконував волю комуністичної і радянської верхівки. Почалося всюдисуще вишукування “ворогів соціалізму”, “шпигунів”, “контрреволюціонерів”. Почалися арешти, суди й заслання, що створювало в суспільному житті атмосферу психозу і страху, непевності за майбутнє своє існування. Ґрунтуючись на вказівках московського центру, українське керівництво компартії наприкінці 1933 року змушене було визнавати, що в Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм, і закликало до рішучої нищівної боротьби проти нього. Це відкрило нову епоху терору в Україні.

В усіх обласних центрах ще з початку 1930–х років були створені “трійки”, до яких входили начальник ДПУ, прокурор та перший секретар партії області і які безконтрольно виносили вироки без свідків, без захисту і навіть без підсудного.

Перший політичний процес у радянській державі відбувся в травні 1921 р., коли більшовики в Росії вирішили розправитись зі своїм найбільшим суперником — наймасовішою партією соціалістів–революціонерів. В Україні теж відбувся суд над групою українських есерів на чолі з В. Голубовичем.

У 1929–1930 рр., як уже згадувалось, був інспірований процес так званої Спілки визволення України. Українських науковців, політичних і культурних діячів звинуватили в організації селянського опору колективізації, у підготовці терористичних актів проти влади тощо.

Після цього процесу почався погром Всеукраїнської Академії наук, членів якої звинуватили в причетності до неіснуючої в Україні Наддніпрянської Української Військової організації (УВО). Була розігнана історична секція М. Грушевського. Академіка звинуватили у зв’язках із таємними антирадянськими організаціями і вислали до Росії. Скоро він помер за підозрілих обставин у Кисловодську.

1929