Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 79. — С. 158–159; Оп. 2. — Спр. 311. — С. 66–67, 109–110; Оп. 2. — Спр. 730. — С. 15–16; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 41.
МИШАКІВ Михайло Васильович
(08.11.1885—?) — полковник Армії УНР.
Походив з міщан Херсонської губернії. Закінчив Єлисаветградське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (прискорений випуск 22.04.1905 р.), вийшов підпоручиком до 45-го піхотного Азовського полку (Старокостянтинів). Згодом склав іспити на переведення до артилерії. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 16-го артилерійського парку. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 16.04.1920 р. — командир 4-ї запасної бригади Армії УНР у Кам'янці-Подільсько-му. 18.05.1920 р. був призначений командиром 3-ї запасної бригади, що мала бути сформована на Київщині. З 14.10.1920 р. — командир 1-ї Запасної бригади Армії УНР.
У 1921—22 рр. перебував на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 6753; ЦДАВОУ. 'Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 137.
МІНАКІВСЬКИЙ Болеслав Людвикович
(17.01.1897-11.11.1921) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Бердичів. Останнє звання у російській армії — поручник.
У 1920—21 рр. — викладач школи підстаршин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу: помічник командира 4-го збірного куреня Київської Повстанчої дивізії. Загинув у бою під ст. Чоповичі.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 46; Ремболович І. Рейд 1921 року//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 165; Яновський В. «За Україну, за її долю…»//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 172–191.
МІЛЯШКЕВИЧ
(?—1919) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917 р. служив у 2-му Українському козацькому полку ім. П. Полуботка. Станом на 22.12.1917 р. — командир Куреня Смерті 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради, на чолі якого брав участь у боях з більшовиками під Конотопом та Бахмачем. З 16.11.1918 р. — командир кінного дивізіону Окремого Чорноморського Коша військ Директорії, незабаром переформованого у 1-й Чорноморський кінний полк. На початку лютого 1919 р. загинув за нез'ясованих обставин.
Швець А. Історія Полуботківського полку//Українське Козацтво. — 1969. — Ч. 5(13). — С. 27; Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 99— 118; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень//За Державність. — Каліш. — 1930. — № 2. — С. 73; Криловецький І. Мої спогади з часів збройної визвольної боротьби//За Державність. — Торонто — 1964. — Ч. 10. — С. 220–230.
МІНДЮК Грицько Павлович
(29.01.1881-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у Володимирі-Волинському. Закінчив Рівненське реальне училище, Військово-топографічне училище (1903). Брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив у Геодезичному управлінні. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 1917 р. — старшина Геодезичного управління Генерального штабу Центральної Ради. У 1920–1921 рр. — викладач топографії Спільної юнацької школи. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 450; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії УНР//Тризуб. — 1973. — Ч. 71. — С. 9–18.
МІРОШНИЧЕНКО
(1890—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з козацької родини с. Піщана Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Мав інженерну освіту. В російській армії не служив.
З грудня 1918 р. очолював повстанчий загін с. Піщана, що входив до складу військ отамана Григор'єва. Після повстання Григор'єва проти радянської влади та поразки, приєднався до загону отамана Ю. Тютюнника, який у липні 1919 р. влився до Складу Дієвої армії УНР. Очолював сформований з Піщанського загону 3-й піший Полтавський полк 12-ї Селянської дивізії Київської групи отамана Ю. Тютюнника. У грудні 1919 р. з рештками полку повернувся в рідне село.
У 1920-х рр. працював учителем у Донбасі. Кілька разів приїздив у Харків до Ю. Тютюнника. Подальша доля невідома.
Рейд отамана Мірошниченка: ст. Хирівка — с. Кирилівка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 1. — С. 10.
МІХЕЛЬСОН Петро Андрійович
(1879-1.08.1958) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Штормінегоф Ліфляндської губернії, лютеранин. Закінчив Санкт-Петербурзьку піротехнічну школу (1901), працював військовим техніком в Усть-Двинській фортечній артилерії. Склав іспити на звання підпоручика артилерії при Михайлівському артилерійському училищі (1907). Служив артилерійським офіцером Усть-Двинської фортечної артилерії. З 1914 р. — командир батареї. З січня 1915 р. — начальник господарчої частини 3-го артилерійського полку Морської фортеці Петра Великого. Останнє звання у російській армії — капітан.
Міхельсон Петро, фото кінця 20-х років (Latvijas armijas augstakie virsnieki. — Riga. — 1998)
3 12.08.1918 р. — сотник Головного артилерійського управління (ГАУ) Армії Української Держави. 02.12.1918 р. був підвищений до рангу підполковника. З 22.10.1918 р. — помічник начальника частини персонального складу ГАУ Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — начальник 1-го відділу управління мобілізації та прийому ГАУ Військового міністерства УНР. З 07.07.1920 р — т. в. о. начальника загального відділу Артилерійської управи Військового міністерства УНР.
У вересні.1921 р. відбув на батьківщину — до Латвії. 13.01.1922 р. був прийнятий на військову службу до латвійської армії у званні капітана. Працював військовим техніком у військовому арсеналі. З листопада 1922 р. — у Лієпайській артилерійській лабораторії. З 1923 р. — підполковник. З 1929 р. — полковник. У березні 1937 р. був звільнений у запас.
У 1944 р. емігрував до Німеччини, згодом — до Австралії. Помер
